Маленька мамина таємниця…

Найдорожчою людиною в світі для Юлі була і залишається мама, незважаючи на те, що жінка вже і сама мама, у неї підростає маленький синочок.

Може тому, що залишилися вони рано удвох наодинці. Валентина Ігорівна виховувала Юлечку сама – чоловік кинув її з малям відразу після народження. Жодного разу після того не з’явився, щоб хоч дочку побачити, не кажучи вже про якусь грошову допомогу.

Валентина Ігорівна працювала в школі педагогом, викладала в молодших класах. А ввечері не цуралася і іншої роботи, завжди ходила на якісь підзаробітки, щоб лише донечці нічого не бракувало.

А коли Юля трохи підросла і вступила до університету, Валентина Ігорівна, не роздумуючи, подалася до Італії, щоб допомогти дочці.

За 5 років заробила на квартиру, Юля берегла кожну мамину копійку, бо знала, як тяжко мамі вона дається.

Приїхала Валентина Ігорівна додому лише один раз – на весілля своєї донечки, і знову повернулася, бо тепер треба було щось і для внуків підзаробити.

Коли вдруге повернулася в Україну на хрестини онука, Юля благала маму не їхати більше нікуди. Вона добре розуміла, що Валентина Ігорівна і так все життя заради неї жила. А вона ж, молода жінка, всього 60 нещодавно виповнилося.

Більше Валентина Ігорівна нікуди і не поїхала. Залишилася вдома дочці допомагати, внука няньчити.

Та все частіше стала помічати Юля сум в очах матері. Причини не розуміла, але відчувала, що щось не дає мамі спокою.

Юля не помилилася, мама знову сьогодні повернулася з церкви сумна, стривожена, видно було, що вона зосереджено думає над чимось.

Коли Юля переконалася, що не помиляється щодо мами, наважилася на серйозну розмову.

-Мамо, ти вже який місяць ходиш сама не своя, болить що? Чи, може, образив хто? Кажи, не мовчи, ти ж знаєш, що ти для мене найрідніша.

Валентина Ігорівна довго не могла підібрати потрібних слів, а потім, все-таки, сказала, як є:

-Донечко, не суди мене строго, я закохалася. Так сильно, як ніколи в житті. Це дядько Микола. Він пропонує мені одружитися з ним і переїхати до нього.

Тепер щонеділі, після Служби Божої, мучить мене одним і тим же запитанням:

-А що, Валентино, ти прийняла вже рішення. Я ж все життя на тебе чекав. Давай поживемо хоч на старість.

Валентина Ігорівна розплакалася:

-І я його дуже сильно люблю, але ж як я тебе залишу.

Юля обійняла мамусю з такою щирістю і любов’ю:

-Яка ж ти смішна, мамо. Ти не помітила, що я уже зовсім доросла. Ти ж все життя жила заради когось. Ти, як ніхто інший, заслуговуєш на щастя. Погоджуйся, навіть не думай.

Юля побігла до телефону:

-Доброго дня, дядьку Миколо. Запрошуємо вас сьогодні на вечерю.

Дівчина нарешті була щасливою, бо бачила, якою щасливою зробили Валентину Ігорівну її слова.

-Дивись, Максимку, – звернулася Юля до маленького синочка. –Тепер у тебе буде ще й справжній дідусь.

Автор Олеся Біла

Фото ілюстративне, з вільних джерел.