Важко зізнаватися зараз в цьому, але цікаві та далекі подорожі, постійні знайомства з новими та впливовими людьми, зустрічі з цікавими чоловіками – так пройшли довгих 30 років моєї роботи провідницею, які для мене спливли швидко, на жаль. За вікном постійно то згасало, то піднімалося сонце, а поїзд вистукував свій певний ритм, до якого я вже так звикла, що перестала помічати його. Цей час пролетів непомітно для мене. А вдома завжди чекав син, мама, тепла вечеря і м’яке ліжко. Я знала, що мені є для кого жити, працювати і звикла до такого непростого та незвичного ритму свого життя. На жаль, я ніколи навіть не замислювалася над тим, щоб змінити свій спосіб життя: змінити роботу, проводити більше часу зі своєю матінкою і маленьким синочком, які так потребували мене і моєї уваги для себе. Я ж не завжди була в дорозі, іноді відпочивала і вдома, відсиплялася і займалася домашніми клопотами, але часу зі своїми найріднішими людьми проводила дуже мало.

Зараз у мене є час зупинитися і задуматися над своїм життям. Син мій вже давно виріс. У нього є теж уже син і молода дружина. Моєї мами немає вже п’ять років з нами. Я залишилася зовсім одна зараз. У моїх подруг є теж діти і внуки. Вони постійно спілкуються, всі свята проводять разом. А ми з сином майже не дружимо. Пропрацювавши всі ці роки провідницею, я не помітила, як він став чоловіком і віддалився повністю від мене.

Я рідко була вдома, ніколи не цікавилася його інтересами, не звертала уваги на його проблеми, вони мені здавалися якимись нереальними і дитячими, адже думала, що то все не серйозно, не ходила до нього на виступи. Син був сам по собі. Йому було недостатньо уваги бабусі, але він мені нічого не говорив, так як був занадто сором’язливим і замкненим в собі. Він любив мене і завжди з радістю та нетерпінням чекав мого повернення. Мама розповідала, що син вночі дуже погано спав і завжди кликав мене уві сні. Але що я могла змінити, адже потрібно було працювати? Стук коліс і відчуття постійного похитування буде супроводжувати мене ще багато років.

Я згадую своє дитинство. Мама дуже трепетно ​​і з любов’ю ставилася до мене і брата. Працювала теж дуже багато, але весь вільний час проводила з нами, намагаючись компенсувати відсутність батька в нашому житті.

Мій син виріс теж без тата. Той навіть не знає про народження хлопчика. Так, звичайний випадковий пасажир з поїзда. Мій син ніколи не запитував мене про існування батька, так як прекрасно розумів, що, якщо з нами зараз немає його поруч, значить вже і не буде ніколи, у нього було якесь розуміння, він не хотів ставити мене в незручне становище, чи засмучувати.

Я перебираю в пам’яті картинки з минулого і пригадую, коли синочок був зовсім маленький. Він міг годинами сидіти за своїм столиком і малювати поїзда і машинки. Він не вередував, не вимагав нові іграшки. Він навіть не знав, що можна жити інакше. А зараз він виріс, і зрозумів, що я була поганою матір’ю. Я не дала йому найголовнішого, я не дала материнського тепла та любові, яке дають інші матері своїм діткам. Він вибудував між нами стіну. Онука привозить рідко, в гості до себе не запрошує. В основному мені інколи дзвонить невістка і розповідає як у них справи.

Невже я не порушу цю тверду стіну образи і недовіри? Чому я усвідомила свої помилки тільки зараз, коли вже пізно. А може можна все виправити? Я хочу, але не можу наважитися поговорити з власним рідним сином. Нехай він знає, що я зрозуміла свою помилку. Я можу запропонувати йому доглядати за його синочком – своїм онуком. Але чи захоче син з невісткою довірити мені свою дитину? Я була поганою мамою, але можу стати хорошою бабусею, вони постійно натякають мені про це. Адже, попри те, як склалося наше життя, я дуже люблю їх, вони мені найрідніші люди.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело