Сьогодні я пишу сюди свою історію в надії на те, що хтось, можливо, допоможе мені хорошою порадою або хоча б підтримає в ситуації, що склалася у моєму житті, і я зможу знайти вихід. Я дуже не хочу зіпсувати відносини зі своїми дітьми. Розповім зараз вам все по порядку.

Мені зараз 53 роки, вже 5 років як не стало мого чоловіка. Щоб вам була зрозуміліша моя ситуація я трохи розповім вам про свого чоловіка. Про нашу пару всі говорили, що шлюб наш благословенний на небесах, настільки ми підходили одне одному. Ще в університеті ми почали зустрічатися на другому курсі, а на останньому, не чекаючи закінчення навчання, одружилися. За стільки багато років нашого шлюбу я ні разу не пошкодувала про те, що стала дружиною свого коханого чоловіка.

Разом ми переживали усі наші життєві труднощі, що траплялися на нашому шляху. А коли чоловік дізнався, що я чекаю дитину, то набравшись великих боргів, все ж купив нашу першу квартиру, не бажаючи, щоб ми з маленькою дитиною разом тулилися по незручних маленьких і брудних старих гуртожитках, де на кожному кроці багато людей. Наче випробовуючи нас на міцність, доля послала нам двійнят. Ось вже де нам довелося неабияк потрудитися, це навіть словами не передати, як нам важко було: про памперси, пральну машину і інші речі, які полегшують побут молодим батькам ми тоді і мріяти не могли. Але чоловік крім того, що важко працював, аби ми ні в чому не мали потреби, ще й дуже допомагав мені. Він вставав вночі до наших діточок, допомагав на кухні і по дому після роботи. Будучи заміжньою за таким надійним та люблячим чоловіком я відчувала себе як за кам’яною стіною кожну хвилину, не дивлячись на те, як нам важко жилося, я була щасливою дружиною.

З різницею в чотири роки з двійнятами у нас народився наш маленький синочок. І ми стали дуже великою і щасливою великою сім’єю. Якщо я почну перераховувати, скільки всього хорошого зробив мій чоловік для мене та дітей, то історія затягнеться надовго. Просто скажу, що кращого батька і чоловіка складно собі уявити, для жінки це справжнє щастя. Ми з дітьми дуже важко переживали його втрату. І нехай пройшло цілих 5 років відтоді, але діти до цих пір не можуть змиритися з тим, що батька більше немає поруч з нами. Дочкам, звичайно, було трохи легше прийняли відхід батька, у кожної вже є свої діти, які відволікають їх від сумних думок. А ось синові довелося найважче, вони були особливо близькі з татом.

Я теж засмученою дуже постійно ходила, і це дуже підкосило моє здоров’я в перші роки після того. Зрозумівши, що затяжний смуток ні до чого доброго не приведе, адже я все ще потрібна своїм дітям, я стала більше часу проводити в міському парку. Під час однієї з прогулянок я познайомилася з чоловіком, виявилося, що він теж два роки як залишився без дружини, її теж не стало. Він дув для мене якоюсь спорідненою душею.

Спочатку ми спілкувалися більше в дружніх бесідах, даючи один одному підтримку в зв’язку з тим, що ось так несподівано залишилися без рідних та близьких нам людей. Але я і не помітила, як мій новий друг став надавати мені знаки уваги, а пізніше у нас і зовсім зав’язався роман. Я довго сумнівалася, відкидала докори сумління з приводу того, що завела нові відносини після того, як не стало чоловіка, але потім трішки заспокоїлася. Лише своїм дітям про те, що у мене з’явився чоловік так і не сказала, хоча пройшло вже чимало часу.

І ось, чесно кажучи дуже несподівано для мене, три дні тому Андрій зробив мені пропозицію жити разом. Спочатку я дуже зраділа цьому, адже нам так добре разом, я відчула, що життя продовжується, але потім згадала про своїх трьох дітей і про те, що вони можуть сказати, дізнавшись про моє життя. І дочки, і син, як я вже говорила, дуже любили свого батька, і вони просто не пробачать мені, що я вирішила замінити його іншим чоловіком. Я відчуваю, що буде велике непорозуміння, діти мене не пробачать, а найбільше мене хвилює те, що вони взагалі можуть перестати спілкуватися зі мною.

Можливо, ви теж мене засудите, але мені дійсно добре з моїм обранцем, він дуже добра і розуміюча людина. Якби мої діти погодилися з ним познайомитися, то він обов’язково їм сподобався б. Але я і подумати не можу про цю розмову, навіть уявити не можу, яка реакція у них буде. Як мені бути? Як зважитися на розмову зі своїми дітьми? У доньок свої сім’ї, у них життя продовжується. Син теж зібрався одружуватися, останнім разом такий щасливий до мене приходив, аж очі світилися. А я не хочу більше залишатися одна, життя так швидко спливає.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – odensyamodno.

Джерело