Іван з’явився до Рити пів на шосту.

– Як ти дізнався мою адресу? – відкривши двері, здивувалася жінка.

Домовлялися, що зустрінуться біля ресторану, що в двох кварталах від її будинку, рівно о шостій. А цей товариш, мало того, що приперся на півгодини раніше, так ще й прямо до неї додому явився! У Рити ще навіть волосся після фарбування не обсохло! І сукня непрасована досі в шафі висить! Уже й не кажучи про те, що в будинку не прибрано!

– Вистежив я тебе. Вчора, коли проводжав, – винувато посміхнувся чоловік, показавши зуби з щербинкою посередині. – Вже вибач.

Познайомилися вони вчора в гостях у Ритиної сестри, Маріанни. Того дня її День народження був, по закінченню якого Ваня напросився Риту проводжати. Рита точну свою адресу малознайомій людині показувати не збиралася, тому вийшла з маршрутки на одну зупинку раніше і пообіцявши зателефонувати, втекла. Не оглядаючись.

Звідки їй було знати, що Ваня, «провівши її», далі в тій самій маршрутці, як годиться нормальній людині, не поїхав, а потопав нишком слідом за нею? Навіщо? Для чого? З якою метою?

Рита посадила несподіваного гостя на кухні і з ввічливості запропонувала чай. Гість від чаю не відмовився і випив аж три чашки, схрумкав все печиво, всі мармеладки і навіть кружечки лимона, що лежали в блюдечку на столі. Пристойності заради, Маргарита запропонувала Івану суп, на що той тут-же згідно закивав головою, розслабивши на своїй шиї краватку.

Закусивши від досади губу, Рита розігріла соляночку і налила в тарілку Івану, люб’язно вибачившись за те, що відійде, щоб плаття-таки пропрасувати і одягнутися. В ресторан же начебто-б збиралися.

Ошатна, з наспіх укладеним волоссям, Рита вийшла зі спальні, сподіваючись на те, що чоловік вийшов з кухні, проте той все також продовжував сидіти там на табуреті і попивати чай. «Знову?! Сам собі його налив чи що? Невихований який?» – здивувалася Рита, скривившись.

Він перестав подобатися їй і йти з ним куди-небудь їй вже зовсім не хотілося. Але не виженеш же «шанувальника»?

– Ти така гарна. Така вишукана! – захопився Іван, спробувавши розпустити свої руки і обійняти її, проте жінка вправно ухилилася. Рано ще, толком навіть не познайомилися!

– Може, не підемо нікуди? – благаючи попросив її Іван, недвозначно показуючи очима на відкриті двері її спальні, звідки виднілоася ліжко.

– Що ви собі дозволяєте? – мало не задихнулася від обурення Маргарита і мужчинка відразу весь якось знітився. Жінка вийшла за двері своєї квартири і замкнула двері на ключ. Іван жадібними очима дивився на те, як ключі зникають в її сумочці і не відразу якось схаменувся, коли Рита покликала його у ліфта.

– Розумієте, я – як-би вам сказати, домосід! Не люблю всі ці вилазки і якщо чесно, думав, що краще ми вдома посидимо.

– Вдома? А як-же ресторан? Ви самі про нього вчора обмовилися! – стиснула губи Маргарита.

До ресторану дійшли пішки і зовсім недоречно замрячив дрібний дощ. Рита тут-же заляпала свої дорогі шкіряні туфлі в бруд. Стало прикро. Туфлі ці були дуже дорогими і вона одягала тільки в особливих випадках. А тут сльота, вогкість, бруд. Чомусь вона сподівалася, що поїде в ресторан на машині. (Знала б що попруть в таку негоду пішки, то звичайно-ж перевзулася б у щось простіше).

Так, думаючи про свої туфлях, Рита і увійшла було в ресторан, проте біля самих дверей її окликнув жалюгідний, нервовий, голос супутника, який заїкається.

– Ріто? Ти куди? А як же я? Жінка обернулася. Виявилося, що Іван відстав на пристойну від неї відстань і стояв біля лавочки під горобиною, махав їй крадькома рукою і озирався на всі боки. Рита дуже здивувалася. Нічого не розуміючи, підійшла до нього. Щоб запитати, в чому справа. Думками вона була вже в ресторані, вивчала меню і замовляла смачні страви. Ну, як і годиться на звичайному побаченні.

Але Іван, не звертаючи на неї уваги, витягнув з кишені брюк пакет, звичайний такий чорний пакет і розірвавши його на дві половинки, постелив обидві частини на мокру від дощу лавку.

– Сідай, – похлопав він по половинці пакета, сівши на лавку. Напевно, перебуваючи у стані глибокої розгубленості від побаченого, Рита і сіла. В тоненькій шовковій сукні і капронових колготках, тут-же відчула холод. Ваня обійняв її, поклавши руку на плечі і посміхнувся: – Це моє найулюбленіше місце в місті. Люблю тут сидіти. Адже подивися, як красиво?!

Рита ошелешено озирнулася. Так, красиво: мерехтить вивіска розкішного ресторану, розташованого на пагорбі. Звідси, прямо з лави їм відкривається чудовий вид на вулиці міста, а ще – дерева навколо насаджені, голуби ходять туди-сюди. Парковка дорогих автомобілів поруч.

– Романтика! – захоплено вигукнув Іван.

З ресторану вийшла зграйка людей, яка поринула в два непогані автомобіля. Респектабельні чоловіки супроводжували своїх елегантних супутниць і Рита пригнічено дивилася на них.

– А цим! Не до краси! Аби пожерти і один на одного подивитися! – говорив Іван, заглядаючи в очі Риті. – Люди нашого віку розучилися бачити прекрасне в дрібницях! – переконливо сказав. – Перестали гуляти по вулицях, насолоджуючись навколишньою красою, вони замкнули свої тіла в цих своїх палацах-машинах-ресторанах і не хочуть бачити все це божественно-прекрасне природне!

Рита проковтнула слину. Вона-то, сподівалася, що поїсть в ресторані, адже заради цього навмисно нічого не їла весь день і від голоду у неї засмоктало десь в середині.

– Я напевно, піду, – схопившись, спробувала втекти вона, усвідомивши нарешті, що сьогодні ні ресторану, ні приємного співрозмовника, ні пардон, любощів, до яких вона потай навіть від самої себе, готувалася. Нічого не буде! Іван метнувся за нею.

– Ти замерзла? Тоді може, до тебе?

– Ні! – огризнулася Рита. – Якщо ти все-ще не зрозумів, то – ні! Я пішла додому! Я-то дура, думала, ти запросиш мене в ресторан! А замість цього мерзну тут, сидячи голодна, промокла на холодній лавці! Даремно тільки волосся фарбувала і час свій витратила! Не дзвони мені, не шукай зустрічей і не приходь!

Жінка рвонула, як ураган і Іван сів на лавку, сумно дивлячись їй услід. Коли вона остаточно зникла з його поля зору, чоловік знизав плечима і сів в один з дорогущих автомобілів, припаркованих біля ресторану і викрутивши кермо, виїхав, з тугою дивлячись на мокрі вулиці.