Ця історія трапилася зі мною тридцять років назад, але вона і досі мене болить. Після школи я провалила екзамени і не вступила до інституту. Щоб трохи заспокоїтися і подумати, що робити далі, я вирішила поїхати до бабусі в село. Там я зустріла Дмитра. Ми закохалися один в одного з першого погляду.

Наш роман розвивався настільки бурхливо, що вже через тиждень ми подали заяву в РАЦС. Дмитро був на пів року старшим від мене. Він теж цього року не поступив в інститут, тобто у нас було одне спільне горе. В усьому іншому ми теж були дуже схожі – нам подобалися одні і ті ж речі, тві самі пісні і фільми, ми навіть думали однаково. І по-батькові у нас теж було однаково. То ж ми вирішили, що це – доля.

Дмитро наполягав, щоб після розпису я залишалася в селі, тому я навіть роботу там швидко знайшла. Єдиною моєю проблемою стала свекруха. Дмитро ріс без батька, його виховувала тільки мама, тому так просто віддавати сина мені вона не хотіла.

Не сприйняла вона мене з першого дня нашого знайомства. Спочатку вона просто шипіла на мене, а коли я сказала, що ми хочемо жити самостійно на орендованій квартирі, сказала, що ніколи цього не буде, і щоб я забиралася з її життя і життя її сина.

Дмитро завжди заступався за мене, чим ще більше злив свекруху. Перед розписом в село приїхала моя мама. З цього моменту і почався справжній кошмар.

Побачивши мою маму, свекруха була в нестямі від люті і почала кричати, що ми з’явилися, щоб повністю зруйнувати її життя: спочатку забрали її коханого чоловіка, а тепер хочемо забрати і єдиного сина.

– Але нічого у вас не вийде! – свекруха нервово то плакала, то сміялася. Я вже було подумала, що вона втратила розум. – Брату з сестрою негоже одружуватися! – ошелешила нас вона. – Знай, свахо, батьком мого сина Дмитра є твій чоловік Микола. То ж про ніяке весілля і мови не може бути!

Ми стояли і не знали, що казати. Була німа сцена. Свекрусі від хвилювання стало погано, Дмитро викликав їй швидку, а ми з мамою пішли.

Зранку, трохи оговтавшись, я пішла до свекрухи, щоб поговорити з нею. Моя мама не вірить у версію, що батько гуляв. Самого його уже немає багато років. Я все ще думала, що свекруха вигадала цю історію, щоб мене назавжди позбутися. Я дзвонила, стукала, але свекруха не впустила мене.

Тим часом наближалася дата реєстрації і ми повинні були щось вирішити. Весь цей час з Дмитром ми майже не зустрічалися, займаючись своїми мамами. І ось за тиждень до розпису

Дмитро прийшов до мене і сказав: «Напевно, нам потрібно забрати заяву. Правду ми навряд чи дізнаємося, а ризикувати я не хочу. Якщо це правда, у нас будуть проблеми на генетичному рівні». Мені було дуже боляче, але я розуміла, що Дмитро має рацію. Я теж цього боялася.

Я поїхала з села в той день, коли ми мали розписуватися. День, який мав бути найщасливішим, став найсумнішим днем в моєму житті. До речі, правди я і досі не знаю.

В село більше не їздила, поступила на наступний рік в інститут. Дмитро одружився аж через десять років, коли не стало його мами.

Нещодавно мені, все таки, прийшлося поїхати в село, щоб оформити на себе бабусину спадщину. Тоді вперше за багато років я побачила Дмитра.

Він запропонував зробити тест ДНК і нарешті все з’ясувати. Але я відмовилася – навіщо ворушити минуле. Як брата я його не зможу прийняти – це надто це боляче. А чоловіком він мені уже ніколи не стане. Я, до речі, заміж так і не вийшла. Досі не трапилася мені людина, яку б я змогла полюбити так, як колись Дмитра.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.