Я вже вдруге заміжня. Мені 43 роки, тому виховувати мене, як на це сподівалася моя свекруха, вже не вийде.

Так вийшло, що живемо ми з чоловіком з його батьками. Будинок у них пристойний, меблі-все-таке – при пам’яті. Але ж посуд!.. Їдять з якихось мисочок, “совкових” тарілочок, п’ють з гранованих стаканів… Не думайте, якби в них нічого, крім цього «посуду», більше не було, я б сама щось докупила.

Та в них всі серванти й шафки забиті тими святковими сервізами! Досить пристойними, треба сказати. Навіщо ж їх берегти на якісь свята? Цього я не розумію, хоч ви мені що.

Буденне життя і має бути святом!

Коротше, поки свекруха на роботі, а свекор своїми справами зайнятий, я похазяйнувала трохи. Подіставала з шафок новий посуд і почала ним користуватися: два гарні сервізи тарілок, нові стакани, келихи, заварничок з набором симпатичних чашечок, ще дещо.

Подруги мої приходять на чай-каву, або родичі з обох сторін на свята якісь заїжджають – такий посуд не соромно на стіл поставити, не те, що в них раніше було. Я багато чого тихенько викинула, якщо чесно.

Свекруха, не зразу правда, але все помітила, не дорахувалася якихось своїх надколотих блюдечок-кухликів, каструльок з майже прогорілим дном – і як «наїхала» на мене за той посуд, такий галас здійняла, що мамо рідна!

Ну справді, було б чого. Вона що, на тому світі з нього збирається їсти?

Ходить, дметься на мене вже тиждень. Чоловіки обидва й ті на моєму боці. Говорять їй, що новим дійсно треба користуватися, а старого не варто шкодувати. Свекор лише трохи побурчав через те, що я могла б і порадитися з нею.

Але хіба вона дала б мені те зробити, якби я її попередила? Звісно, що ні. Бо те «придане» не відомо, для кого і до яких часів, повинне було бути недоторканим! Що за дурня, чесне слово…