Напевно, років 10 вже ходжу до одного стоматолога. Хороший мужик він і лікар від Бога, як то кажуть. Ми з ним уже як товариші, завжди можемо поговорити про своє. І ось одного разу було щось дивне. Дзвоню я йому, щоб записатися на прийом. Довго не брав трубку, не схоже на нього.

– Привіт, Борисовичу. Ти як? Щось трапилося?

– Та ні … Все добре, – відповів доктор.

– Я до тебе збираюся заскочити, – все далі бадьоро продовжую я.

Мовчить. Дивно …

– Алло, ти мене чуєш? – голосно крикнув я в трубку.

– Так, так, чую. Не зможу тебе зараз прийняти. У мене є колега хороший, скину тобі номер, зробить все добре. Незручно зараз говорити. Давай, – і скинув виклик.

Хоч номер він і скинув, але до іншого лікаря я не хотів йти. Вирішив, може він просто зайнятий зараз, подзвоню потім. Зуби не в критичному стані, зможу почекати. Набираю через пару днів:

– Алло, Борисовичу. Я вирішив, що не хочу міняти стоматолога, та й легше стало. Тебе буду чекати.

– Точно? – недовірливо питає доктор.

– Звісно! Ти ж живий, навіщо мені інший лікар.

Доктор трохи помовчав і відповів:

– Я радий буду тобі допомогти, але навряд чи це станеться незабаром. Ти не запускай зуби, щоб гірше не було.

Я вирішив не здаватися:

– Не переживай, я буду чекати тебе стільки, скільки буде потрібно.

– Добре … я зараз у від’їзді, передзвони мені через пару місяців.

І ось, через місяць, набираю по все тому ж телефоні. Борисовичу продовжує відмовлятися і пропонує мені знову іншого лікаря. Зуб вже почав мене конкретно мучити, але я продовжив чекати свого лікаря.

Через тиждень телефонує мені Борисович:

– Як ти там? Сходив на прийом?

– Та ти чого, Борисовичу! Тільки тебе чекаю!

– Правда? Тоді давай сьогодні до 9 години вечора.

– А чого не вночі? – жартую я, хоча сам був трохи злий на Борисовича.

Вже починаю збиратися на прийом, як дзвонить Борисовичу і скасовує запис. Я відчував, що йому незручно, тому не міг сердитися на нього. Домовилися на наступний тиждень.

І ось, нарешті ми зустрілися. Борисович помітно схуд, але був з хорошим настроєм. Клініка була порожня, склалося враження, що мене підпільно приймають, та й лікар нервував.

Після виконаної роботи Борисовичу запитує:

– Як пломба? Зручно?

– Все, як завжди, чудово! Скільки з мене?

Лікар мовчить, бачу, що в очах сльози. Я не розумію що трапилось.

– Ти чого? Я щось не так сказав?

– Ти вибач мене, а грошей не потрібно. Ти ж чекав мене!

Тільки потім я дізнався, що у Борисовичу був інсульт, важкий випадок. Він був частково паралізований. Лікарі не давали ніяких гарантій на нормальне життя, що вже говорити про стоматологію.

Сім’я вже опустила руки, а Борисовичу говорив: «Я не здамся. Мене чекає пацієнт, я повинен йому допомогти ».

Він проходив реабілітацію і думав тільки тому, щоб я його дочекався.

Я був його першим пацієнтом після інсульту і допоміг йому знову повірити в свої сили.