– Доброго ранку сонечко! Саме, саме добре.

Мама сіла до мене на краєчок ліжка і погладила по голові.

– Який же ти у мене вже великий. Практично дорослий чоловік. З днем ​​народження, Пашенько.

Мама поцілувала мене в щоку і поклала на поряд коробку.

– Дякусики. – я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку я підстрибнув на ліжку. Новий наворочений телефон. Про таке я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому шаленому світі просто якийсь кошмар. Тепер потрібно відновити всі номери і віддзвонитися друзям.

– Паш, бабуся дзвонила – пролунав голос мами з кухні – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла.

Передзвони їй.

– Добре мам, зараз.

Розібравшись з телефоном я почав по пам’яті набирати номер бабусі + 38** *** 7158 або 5871? Все таки 7158. Слухавка. Виклик пішов…

Любов Сергіївна доживала віку в старенькому будиночку на краю села.

– Уже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Васю, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому донькb, зятz і п’ятнадцятирічного онука Пашеньки не стало, всіх разом в одну мить,- баба Люба як зазвичай розмовляла сама з собою. – для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї. Ні рідні. Сусіди радять в місто перебратися, від доньки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна. Тільки що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона і подивишся. А тут повітря. Курочки.

Сусіди знову ж, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. Прощатися зі світом треба на рідній лавці. Стара я вже, щоб місце проживання змінювати.

На столі задзвонив телефон. Подарунок доньки. Любов Сергіївна за звичкою заряджала апарат, хоча дзвонити їй було нікому. Ось уже рік, як мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий.

– Алло…

– Бабулю, привіт! – пролунало в слухавці. – Пробач, що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся.

Любов Сергіївна притиснула руку до лівого боку і сіла на диван. Щось там дуже защеміло.

– Пашенько, онучку, це ти? – прошепотіла, бліднучи, баба Люба.

– Звичайно я! Хто ж ще? – Продовжувала повідомляти слухавка – Ба, пробач що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюся, намагаюся. І весь час щось заважає.

– Пашенько, онучку, як ти там? – вже ридала в телефон Любов Сергіївна. – Я вже до вас зібралася. Так кіт Барсик тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде?

– Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся куди мені, так відразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся.

– Пашенько, соколику мій. Дякую що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще. – продовжувала ридати бабуся.

– Ба, ну ти чого? Хочеш щодня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі дзвоню безкоштовно.

– Батьки там як?

– Як в раю! Мені здається вони переживають другий медовий місяць. Все бабулечко, мені пора. Завтра подзвоню. Цьом. Бувай!

У слухавці запанувала тиша. Любов Сергіївна піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім вирушила в магазин. Борошна треба купити. І дріжджів. А як і справді відпустять… Залишилося два тижні. В очах баби Люби запалилися іскри життя.

Павло натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем ​​народження не привітала. Плакала. Здає напевно бабуся. Треба і справді кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років.

Два тижні пролетіли як один день. Павло здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і за чинно розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.

– Мам, я прийшов! – Павло пройшов в ванну вимити руки. З кухні пролунав незадоволений голос мами.

– Паш, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити і вступ. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться що ти її забув.

– Отетеріти! – Пашка зайшов на кухню. – Ма, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз стоячи перед тобою подзвоню і на вільні руки поговоримо втрьох. Павло набрав бабусин номер, збережений в телефоні.

– Алло! Ольго Віталіївно! Поясніть мені і моїй матері, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню?

– Пашенько, бробач мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…

Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Пашка з батьками їхав в село, знайомитися з новою бабусею…

Автор: Таша Лyкінова..

Фото – ілюстративне.

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Джерело