Я завжди знала, що з свекрами жити ніколи не буду, бо бачила, як мама все життя прожила з батьками мого тата. Все життя була домогосподаркою для всіх, хоча сама на роботу ходила, а у відповідь були лише докори і незадоволення суцільні.

А вкінці мама й доглядала за батьками чоловіка, бо більше нікому було. І, як їй гірко не було, але вона повела себе гідно.

І коли я росла в нашій сім’ї, то постійно бачила стомлену у сумну маму. Це закарбувалося в моїй пам’яті назавжди.

Тому, коли Денис покликав мене заміж, я знала, що він живе з батьками, але сказала, щоб шукав нам житло, бо я жити хочу окремо.

Та в день весілля до мене підійшла його мама Віра Антонівна обійняла мене наче рідну доньку і стала вмовляти, щоб я жила з ними.

Вона розповідала мені, що має єдиного сина, вони з чоловіком все життя лише для нього старалися. Хоче жити з ним поруч, няньчити наших діток, своїх рідних онуків. Мати чоловіка обіцяла допомагати мені у всьому, ніколи не докоряти, і недоброго слова в їхньому домі я не почую.

Але я відмовила їй відразу. Я ніколи не забуду маминого життя, і сама такого не хочу.

Я розумію, що спочатку все у всіх добре, але дві сім’ї під одним дахом вжитися ніколи не зможуть.

Батьки чоловіка трохи таки ображалися на мене, довго не телефонували, не кликали в гості і до нас не йшли. Та згодом змирилися, зрозуміли мене.

Зараз у нас вже є своя власна квартира, двоє діток і дуже добрі відносини у мене з батьками чоловіка.

Ми ходимо одне до одного в гості, допомагаємо у скрутну хвилину. Ми гарна та дружна людина. Але я впевнена, що цього б ніколи не було, якби ми жили разом. Хіба я не права?

Джерело