Коли я була маленькою, мама завжди карала мене за помилки. Висипала я борошно, розбила тарілку, забруднила плаття – отримувала за все.

Хоча я була з тих дітей, з якими це траплялося постійно без жодного поганого наміру.

Якось маму відправили привітати з ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене було ні з ким залишити, довелося йти з мамою.

Бабусі було років 75, мабуть, і в стінці у неї стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими квіточками – братчиками. Для гостей, як годиться.

Господиня вирішила пригостити нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок.

Моя мама почала на мене сильно сварити, замахнулася навіть. Я плачу, губа смикається.

Тут бабуся мене взяла за плече, відвела від мами, а їй сказала:

– Перестань діймати дитину. Що такого сталося? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було на тебе сварити?

Мама зніяковіла і промовчала. Старенька продовжувала:

– Фарбований шматок скла не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Подумаєш, був сервіз на шість осіб, а став на п’ять. До мене в житті більше трьох не прийдуть. А навіть якщо прийдуть, що, зі звичайних чашок НЕ поп’ють?

Потім вона дістала нову чашку і як ні в чому не бувало налила чаю.

А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету, блюдце, що залишилося без пари і простягнула мені.

Зараз я не пам’ятаю, її ім’я, але цей урок запам’ятався і мені, і мамі на все життя. Хоча, звичайно, вона мені в цьому не зізнавалася.

Її вже немає серед нас, а блюдце стоїть у мене в квартирі.

І коли мої діти пустують, погляд падає на тонку стеблинку квіточки з сервізу і вже не хочеться ані кричати, ані брати в руки пасок…

Фото ілюстративне.