Сіре небо затягнулось дрібним дощем. Люди пришвидшували ходу, щоб забігти до магазину, чи застрибнути в транспорт, та вулиця однак залишалась багатолюдною. Це її влаштовувало.

Стояти було прохолодно, та ще й дощик цей припустив, начебто й невеликий, але якийсь в’їдливий. Доводилось ховатись в піднятий на плащі комірець, сердячись саму на себе за все: і за те, що згодилась стежити за власним чоловіком (чи, бува, не має іншої), і за те, що забула взяти парасольку, і за те, що посварилась з подругами, і – взагалі за те, що отут стовбичила! Втішало одне: хоч не додумалась скористатись косметикою, а то ще фарба з очей попливла б!

Стояла без макіяжу, в чужому плащі (для маскування), і боялась, щоб хоч не зустріти нікого зі знайомих, щоб її ніхто не впізнав. Навіть чобітки дівчата знайшли їй на низеньких підборах, щоб легше було вести спостереження за власним чоловіком, ледве вмовили взути їх, адже вона завше ходить лише на високих підборах – бо не уявляє, як жінка може бути стрункою та привабливою – у взутті, яке швидше, нагадує капці.

Думалось казна про що: яка косметика, які підбори – високі чи низькі, якщо вона надумала просто зараз вирішити свою власну долю, тільки переконається: має іншу чоловік, чи ні?

Порив вітру розгорнув поли плаща, кинувши просто на ноги дрібку холодного дощу. Зіщулилась, перехопила плащ, який почав рвати вітер, і здригнулась, як і тоді, коли подруги їй вперше заявили: “Твій чоловік має іншу!” Інакше чим поясниш його постійні пізні повернення додому, часті відрядження (яких раніше взагалі не було), його ігнорування її, та й взагалі – ну не такий він останнім часом, дуже змінився…

Подруги майже переконали її в тому, що в нього є інша, а з нею, законною дружиною, він не розлучається, щоб не завдавати клопоту дітям.

– А мені можна?!. Мені можна завдавати болю? – Вона закрила обличчя руками, немовби хотіла сховати свій розпач. – Я в це не хочу вірити і не повірю, поки на власні очі не побачу! А якщо це правда… Що ж звільню його від потреби жити зі мною заради дітей.

… Здригнулась. Холодні краплі дощу впали за комір, а здалось, що її огорнуло передчуття чогось невідворотного, і це холодне й незначне не віщувало нічого доброго. Горнулась у плащ, який не грів. Було не просто холодно – зимно, хотілось розридатися просто зараз, отут, серед вулиці, незважаючи ні на кого, бо й на неї ніхто не зважав… Їй все ще не вірилось, що це відбувається з нею, бо з нею такого просто не могло статися.

Це все вона вигадала, щоб полоскотати нерви, відвела собі роль, наговорила подругам нісенітниць, а разом вже понавигадували казна-чого!..

…Вони прожили разом більше п’ятнадцяти років. Квартира, машина, щорічні відпустки за кордоном. А діти, їхні чудові діти навчаються в кращому ліцеї міста, і це все – заслуга його, чоловіка, він забезпечував їх усім необхідним, вселяв почуття захищеності й безпеки. І от зовсім недавно, в її день народження, як завжди, він подарував орхідеї! Вона прокидається, а він вітає її квітами. «Ну, що було не так? Що? Невже подруги праві, і всі чоловіки однакові? Важко збагнути…»

Ставало дедалі холодніше… Пригадалось, як вони вдвох потрапили під такий ось дощ. Чоловік обнімав її за плечі, пригортав до себе, щоб не змокла, щоб не змерзла, і їй тоді було тепло й затишно.

«А хто ж мене обійматиме, якщо я з ним розлучусь? – Подумала ледве не в голос. – Якщо таки переконаюсь, що зраджує? (Такий сценарій її дуже лякав, але замість заспокоювати себе – розпалювала свою гординю далі). Як би не було, а образити себе не дам!».

Власна рішучість здавалась не дуже переконливою, бо ж в усьому завше звикла покладатись на нього. Швидше б все вирішилось, бо стовбичити тут, навпроти будівлі, де працює чоловік, нестерпно.

Вирішила забути на всі свої здогадки, зайти до цієї поважної установи (охоронець її пропустить, адже знає, чия вона дружина!), та й підуть вони з чоловіком вдвох пообідати в якийсь ресторан, вона йому навіть розповість про свої страхи… На душі на якусь мить ніби посвітлішало від такого простого, здавалося б, рішення.

Мало не рушила вже з місця, але рвучко зупинилась, бо з дверей вийшов її чоловік і поспіхом сів у службову машину. Довелось на ходу «зловити» старенькі «Жигулі» і, тицьнувши водієві чималеньку суму, попросити їхати слідом… Поки ще гралася в слідчу, залишалась надія, що він їде додому. Але машина зупинилась біля незнайомого їй будинку, і її чоловік, прихопивши чималий кульок, заскочив у під’їзд. Сумніви танули, як роса на сонці.

Попросила водія зачекати, зайшла до будинку і встигла запримітити, в які двері подзвонив її чоловік… Зупинилась, перевела подих. Вирішила почекати трішки, щоб побачити все на власні очі, але ті хвилини тягнулись, як роки. Глянула на годинника: годинник – подарунок чоловіка, та й всі обручки – його подарунки з якоїсь нагоди… Згадки про приємні миті спільного життя… Куди все поділось і чому?

Притулилась спиною до дверей, за якими він зник, і почула щасливий жіночий сміх. Той сміх так різонув по серцю, що воно ледве не вискочило. Чого вона тут, на що чекає і сподівається? Взялась за поручні, щоб іти геть, але рішуче передумала і щосили натиснула кнопку дзвінка, ніби боялась, що може не встигнути, що вже щось проґавила, що запізнилась!.. Двері рвучко відчинила дуже молода (це вона відзначила одразу) жінка. Не даючи їй часу оговтатись, рвонулась до квартири:

– Де той гуляка, бо ти мені не потрібна! Рвонулась в середину квартири і потрапила просто до спальні, де на сніжно-білих простирадлах лежав він… Чоловік отетерів. Мабуть, на оголошення вiйни він зреагував би не так як на появу дружини.

– Поговоримо вдома! – кинула йому просто в вічі і рвонула геть із квартири, навіть не глянувши на розлучницю.

…Вдома ледве встигла заховатись під ковдру на широкому подружньому ліжку. Сама не знала, що робитиме далі, бо злість і розпач заважаючи міркувати нормально. Сил не було ні плакати, ні сваритись, бо розуміла, що це все вже не допоможе. Коли чоловік зайшов до спальні, його зустрів присмерк, зашторені вікна, тиха музика, келихи на столику і – темні очі дружини, які зустріли його і поглинули… Того, що було потім, вона й сама від себе не чекала. Натомість прошепотіла:

– І чому я раніше так боялась?..

Чоловік пригорнувся до її долоні й шепотів:

– Люблю тільки тебе, і все життя любив!.. Загуляв, вибач, бо ти ніколи не була такою, як оце зараз! Пробач.

Стало так тепло й хороше, не хотілось ні сваритися з ним, ні влаштовувати сцени (як радили подруги), не хотілось нічого – тільки бути поруч з рідним чоловіком. Огортало відчуття спустошеності й повноти щастя: рідного, єдиного. Життя навколо поверталось до неї, те життя, яке сама ж мало не втратила! Зазирнула в очі чоловіка і, усміхнувшись, запитала:

– Тебе завтра чекати біля роботи, чи сам приїдеш додому на обід? Чоловік засміявся, схопив жінку в міцні обійми і прошепотів на вушко:

– Сам прилечу до тебе!

Потім підхопив її на руки і закружляв по кімнаті.

За вікном продовжував накрапати сірий понурий дощ. Можливо, він зазирав у вікно, щоб помилуватись людським щастям. А їй просто було тепло й затишно в гарячих поруч з коханим.