Ми з чоловіком і трьома дітьми живемо на одну мою зарплату, бо чоловік свою витрачає на випиванки. Одержані гроші розкладаю на три купки.

Перша — на комунальні послуги, друга — на покупки дітям шкарпеток, книжок, зошитів тощо. Третю ділю на 30 днів, аби мати найнеобхідніші харчі до наступної зарплати.

Прокидаюсь о 5 годині ранку. Іду годувати кролів, курей, собаку. Дою козу. Потім готую сніданок чоловіку та дітям. Малечу буджу, вмиваю, розчісую, заплітаю.

Мию посуд після сніданку і відводжу старшенького в школу, менших — у дитсадок. А сама на ходу жую шматок хліба, бо не завжди встигаю поснідати.

На початку робочого дня я вже як викручена. Буває, прибігаю на роботу і згадую: чи не забула чогось одягнути чи зняти?

З острахом оглядаю себе і з полегшенням зітхаю, якщо все гаразд. Бо одного разу прибігла на роботу в капцях, іншого — у фартуху, в якому до курей та кози ходжу.

Куди там думати про дорогого перукаря, косметичний кабінет, басейн, тренувальний зал, заморські курорти. Так що, Лесю, не бачила ти горя.

Такому чоловікові, як твій Юрій, треба, як кажуть, ноги мити й юшку пити.

Цікаво, як би ти вчинила, коли б сама забезпечувала родину, а чоловік сидів би вдома і вимагав од тебе піти десь разом із ним погуляти, коли увечері хочеться тільки одного: сісти й хоч трохи відпочити?

Людським бажанням немає кінця. Якщо добре — хочеться ще краще. Подумай, Лесю, щоб не залишитися біля розбитого корита, як та баба з казки про Золоту рибку.