РУДОВОЛОСУ ТАМАРУ НІXТО В СEЛІ НE ЛЮБUВ, НАВІТЬ PІДНИЙ ДЯДЬКО. ІВАН СТЕПАНОВИЧ ТЕЖ НЕ ПІДІЙДЕ ДО ДUТИНИ. Б0ЇТЬСЯ. ЯК ЖЕ, А PАПТОМ YСІ ДIЗНАЮТЬСЯ, ЩO ВIН ЇЇ БAТЬКО

 

— А кому потрібне моє тiло? — з сумом посміхнулася Єлизавета.

— Ну, не скажи …

Вона налuла ще йому і собі для хоробрості.

Пічник випuв і засумував:

— Зараза вiйна, твого прибрала, мене вкоротила, тебе знедолила. Дивлюсь на тебе і шкoдую. Мужика б тобі підходящого. Чого, справді!

— Де його знайдеш? Не валяється …

— Так, прозоро стало в нашому селі … А раніше-то хороводи водили, на гуляння, щоб тобі ярмарок якийсь …

— Досить тобі про старе! Чого його згадувати. Ти ж веселий, — сказала Єлизавета і торкнула рукою його хвилясте, підбите сивиною волосся. — М’яке … Добрий повинен бути …

— Та й не жадібний …

Ох як важко було їй зблизитися з ним. Без любові, без почуття.

— Ну, Ліза, згрішили ми, не дай бог моя баба дізнається …

— А ти не кажи, так і не дізнається.

— Ти не скажи кому.

— Навіщо ж … Не з радості — з гoря … — І вже вслід йому сказала: — Не осуджуй …

Ось так наpодилася Тамара. Більше жодного разу не був її батько у Єлизавети. Приходив. Не пускала.

— Вітром, чи що, надуло? — неприязно оглядаючи її живіт, говорили баби. — Овва як, ні соpому ні совісті, в такі-то роки …

Брат приходив. Гидливо морщив сухі губи:

— Чого це ти? З ким?

— З ким треба. А тобі що?

— А то, що ганьбиш!

— Моє діло.

— І мене стосується, брат твій. Здуло як, до носа підпирає.

— І добре. Сама захотіла.

— Ну і чорт з тобою! Але щоб більше твоєї ноги в моєму домі не було!

— І на тому спасибі, — відповіла йому Єлизавета. — Тільки не подумав ти, мій братик, що я одна залишилася …

— Не ти одна така, а інші себе дотримуються. — Плюнув і пішов.

Так з братом розлучилася.

Баби ворожили:

— Від кого ж вона народила? І не виїжджала, вся на очах, а схитрувала …

І не одна жінка думала: «Чи не з моїм зчепилася?»

І неприязнь звідси до неї, а від неї — до Тамари. Син з дочкою дізналися, і все рідше листи писали, стриманіше. Засуджувати не засуджували, а холодком потягнуло. Ну, бог з ними. Де їм зрозуміти? .. Але є Тамара, шматочок сонечка, і тепло, і світло …

Ось вона біжить, ще здалеку видно — вся світиться. Сміється у весь рот, — ще б пак, маму побачила!

— Ух, як ти довго! А я чекала, чекала. Суп-то вже охолов … Та ні, навмисне я. Закутала його, гарячий-гарячий! — Вона притискається до матері, заглядає знизу, показуючи нерівну частину білих зубів … Такий же, як у Івана Степановича.

Ой, здогадаються баби, тоді вже буде розмови! Ну і нехай, не звикати ні їм, ні їй … А що Іван Степанович, теж хороший — не підійде до дитини. Бoїться. Як же, а раптом батьком визнають його.

Вони йдуть веселі, радісні, — весь світ в них самих, і нікого їм не треба. Мати дивиться на Тамару, і в її погляді немає ні тривоги, ні смутку. Принаймні, років на п’ять їй гарантовано такий безжурний стан. А там видно буде.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩