– ОБА-НА. У НАС З’ЯВИВСЯ ТАТО, – УЇДЛИВО МОВИВ СИН. – МИ, МАМО, НЕ З БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ, – ДОЛУЧИЛАСЯ НЕВІСТКА. – НАМ БИ ХОЧ ВАС НАГОДУВАТИ, А ТУТ ЩЕ Й НАХЛІБНИК. НЕ БУДЬТЕ ТАКОЮ ДОБРОЮ

 

– Aльфoнс! – Вимовив слово, коротке і незрозуміле, онук Матвій. Що він мав на увазі – Микита не зрозумів.

– Твоя правда, синку, – похвалив тато. Далі показав Микиті на вулицю.

Дід усе зрозумів. Поволі посунув на дорогу. Микита знову витер очі, бо сльози заважали пильнувати дорогу.

– І що воно значить? – сам себе запитав. – Якийсь нахлібник. Ото понавидумують. Вік прожив, а такого ніколи не чував, навіть не снилося.

Спересердя махнув рукою. Впродовж тижня дід не навідувався до Насті. Мав роботу на городі. Він, як міг, помагав дочці по господарству.

– Що комар, то сила, – казав, коли донька силоміць заводила до хати і садила за стіл.

– Та годі Вам вже, тату. Хіба ще не втомилися від селянської праці? – запитувала і наливала в миску гарячої страви. Відпочивайте.

– Від землі у мене здоров’я, вона матінка наша і тримає на цім світі, – відповідав, сьорбаючи борщ. Під ложку підкладав кусень паляниці, аби, Боже борони, не впала крапля їжі на долівку. Якось навіть хотів дізнатися про того «aльфoнса» в рідних. Передумав. До Насті Микита прителіпався в неділю ранком. Чим скоріше приніс води, нагодував три курки і накивав п’ятами. Не хотів, аби родичі знову застали.

– Гей, куди ти? Спинися! – гукала в плечі старому Настя. Навіть не озирнувся. Ішов і гриз твердого пряника. Його він прихопив зі столу просто на очах у бабусі. Та лишень сплеснула руками. Ні, то не від того вчинку, а від того, що Микита довго не затримався. Нахлібник – є нахлібник. Ніде довго місце не зігріє. Вона також не знала цього слова. Микиті ж нове прізвисько – як козі Дуньці світлофор.

– Хай навіть називають горщиком, – сміється дід, – аби тільки в піч не пхали.

Так що і наше маленьке село вже в дечому наблизилося до міста. Але тутешній aльфoнс не живе за рахунок жінок, не обманює довірливу дівчину. Навпаки, старається з усіх сил підсобити бабці Насті, урізноманітнити її сірі будні. Напевно, обом від того і життя стає цікавішим.

Ні він, ні вона не хочуть думати про фінал свого існування, що називається тризною. Будьмо і ми, чоловіки, Микитами-aльфoнсами. Себто такими собі безсеребрениками-помагайликами. Бути добрим і чуйним, відчувати чужу потребу, перейматися турботами сторонніх людей – значить бути справжнім чоловіком. Антиподом пещеного і хитрого, з лисячим поглядом і вовчими думками лінивого нахлібника.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩