Віра сподівалася, що її старша донька Василина після закінчення школи піде на роботу. Тоді в їхній сім’ї, де, крім неї, було ще четверо дівчаток, стане легше жити. Але – ні! Василина зізналася, що чекає дитину і скоро залишить їх дім. У невістки піде, бо так хочуть батьки нареченого, де Олег – єдиний син.

Якщо чесно, Олегові батьки теж не очікували, що син надумає женитися, адже йому заледве виповнилося двадцять. Лише нещодавно на роботу влаштувався. Нема за що весілля справляти, бо багато коштів йде на лікування батька, який прикутий до ліжка. Але, коли вже буде дитина – мусить, одружитися. «Що ж, клич свою Василину. Познайомитися треба», – мовила розчулена Олегові мати Мирослава, коли син сповістив їй новину.

Василина боязко переступила поріг Олегового дому. З голови до ніг прицільним поглядом обвів її батько Остап. «А ти – красуня! Недарма син закохався в тебе», – мовив стиха. Угледівши розгубленість в очах Василини, Мирослава підійшла до неї і поцілувала. «Сідай до столу, дитинко. Пообідаєш з нами. Заодно й розкажеш про себе», – сказала.

Василина, мов на долоні виливала Олеговим батькам свою історію.

Мешкає в сусідньому селі. Живуть скромно. Але це – ще півбіди. Справжнім тягарем для родини є те, що після того, як не стало єдиного сина, батько потрапив у полон зеленого змія. У тому що трапилося звинувачує матір. Мовляв, це вона не догледіла дитину, хоча у цей час мати разом з ним була в полі.

Коли Василина розповіла про себе, Мирослава змахнула набіглу сльозу, а Остап попросив закурити.

«Зараз щось покажу вам», – Мирослава дістала зі шкатулки дві золоті обручки. «На нові коштів у нас нема, але ці – набагато цінніші, бо дісталися нам від батьків, які у любові і злагоді прожили півстоліття. У нас з твоїм батьком, Олеже, з роками теж почуття не зміліли. Я не соромлюся зізнатися у цьому. Тож хай ці обручки принесуть щастя і вам, діти. І благословлять на добру путь», – сказала Мирослава.

…Василина якось відразу влилася в їхню сім’ю. Щоб догодити свекрусі рано вставала. Поспішала на господарку, готувала сніданки. Мирослава просила не перевтомлюватися, щоб дитинці не нашкодити, та Василинка жартувала: мій стан – не хвороба. Її мати шістьох привела у цей світ, але за жодним дитям не вилежувалася, важко працювала.

У злагоді й любові швидко минав час. Двійко діток-близнюків приніс їм лелека. Карооку, як Олег, Катрусю і синьоокого, як Василина, Назарчика. Навіть для лікарів дивом стало те, що з появою онуків значно покращилося здоров’я Остапа. Він ніби помолодшав, поступово став ходити з паличкою. Щовечора діти засипали під дідусеву колискову.

Олег виявився майстром на всі руки. Сам добудував їх дім, облаштував дітям альтанку у саду, зробив гойдалку. Був турботливим батьком і люблячим чоловіком. Мирослава з Остапом теж не могли нахвалитися чудовою невісткою. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їх домі. Якби не Жанна – ця хитрюща нова бухгалтерка, яка прибула на фірму, де працював Олег, і перевернула усе їхнє життя.

Високий, говіркий, вродливий Олег відразу впав в очі Жанні. Молода жінка всіляко намагалася привернути його увагу, але розбудити серце Олега їй ніяк не вдавалося. Тоді вона стала щовечора засипати його есемесками, у яких відкрито писала про свої почуття.

Одного дня, коли Олег приймав ванну, знову надійшло чергове повідомлення, в якому Жанна кликала його на побачення. Мовляв, чекатиме на краю села під ліском. Її машину він знає.

Жар оповив Василину, підкосилися ноги. В Олега є інша жінка? Тремтячими пальцями вона видалила текст повідомлення. «Що з тобою? Ти якась бліда», – запитав Олег. «Голова розболілася», – мовила Василина, опустивши очі. Сама ж подумала: на побачення з Жанною піде вона! Зробить їй сюрприз! Покаже, як до чужих чоловіків чіплятися!

Заледве дочекавшись сьомої вечора, Василина поспішила з дому. Шикарну іномарку Жанни побачила здаля. Підійшла зненацька. Жанна здригнулася.

«Що, не чекала, що замість Олега на побачення прийде його дружина?» – закричала Василина. Жанна швидко себе опанувала: «Яка дружина? Олег казав, що неодружений. Вже півроку у нас роман, ми кохаємо одне одного». Жанна говорила так упевнено, що Василина вже й не сумнівалася в правдивості її слів. Тож, замість поставити на місце Жанну, розплакалася і пішла геть.

Повертатися додому не хотілося. Вирішила поїхати в село до матері. Давно не була в рідному домі. Виросли, порозліталися світом сестрички. Кілька років тому відійшов у засвіти батько. Колись гомінке їхнє сімейне гніздечко спорожніло. Тепер мати зосталася одна. Василині, як ніколи, захотілося виплакатися у неї на плечі, обійняти, поцілувати.

Пані Віра дуже зраділа появі доньки. Заметушилася: чим її пригостити? «Не хвилюйся, матусю. Нині я, як ніколи, сита. Поради твоєї хочу», – заледве витиснула з себе Василина.

Олег місця собі не знаходив, коли Василина не прийшла ночувати додому. Раніше ніколи такого не траплялося. Ще й телефон був поза зоною досяжності. Звісно, Василина навмисно його вимкнула. Олег не розумів і сам, чому наболілим йому захотілося поділитися з Жанною. «Безсумнівно, у неї є інший, розумієш, коханий?» – Жанна делікатно налаштовувала Олега проти дружини. Нічого не сказала про зустріч з Василиною, запрошувала його до себе.

Коли через два дні Василина з’явилася в домі, від неї відверталися всі. Навіть діти втекли в сусідню кімнату.

«Хто він?» – став тормосити її за плечі Олег. Мирослава, хоч і заступалася за невістку, та Василина бачила осуд в її очах. Що ж виходить? Жанна стверджувала, що є коханкою Олега, а вийшло так, нібито, вона – Василина – зраджує йому. І навіть вислухати її ніхто не хоче.

Тієї ночі вже Олег не ночував вдома. Знищений, розчавлений він пішов до Жанни, шукав розради у любощах з нею. Безсумнівно, вона майстерно переконувала його, що у Василини є інший. Навіщо вона йому така?

Усе частіше Олег не приходив з роботи додому, уникав розмови з Василиною. І вона не витримала – подала на розлучення. Забрала дітей і поїхала до матері. Однак суддя, ніби навмисно, вже двічі надавав їм термін для роздумів. Ще й присоромлював: «Та щоб якась жінка відібрала розум вам обом? Правила вашим життям? Опам’ятайтеся! У вас чудові діти, отже є для кого жити».

Якось поїхала Василина у місто на ринок скупитися дітям до школи. Нові ціни її здивували. Доведеться ще раз їхати, бо грошей, які взяла з собою, виявилося замало. Враз її погляд впав на яскраву будівлю з написом «Ломбард». Чудово! Зараз вона здасть обручку і купить все, що треба. Ця обручка не принесла їй щастя, тому шкодувати за нею не буде. Так і зробила. Та не могла збагнути, чому на душі враз стало сумно і порожньо.

Вночі їй приснилася Мирослава. Нібито подає їй ту саму обручку і сумно каже: «Що ж ти наробила, доню?». Василині заболіло біля серця. Ця річ була родинною реліквією, передавалася з покоління в покоління, а вона так легковажно продала її.

Василина поспіхом стала збиратися на автобус. Всю дорогу благала Господа, аби встигнути повернути свою обручку. Переступивши поріг ломбарду, ледь не зомліла, побачивши тут… Олега, який розглядав її обручку. Перестрибуючи з думки на думку, він пояснив, що власник ломбарду – його давній друг. Він і повідомив про те, що Василина здала обручку. «Мама, дізнавшись про це, аж захворіла. Тому – викуплю її», – пояснив Олег. «Ні!», – вихопилося у Василини. Побачивши подив у Олегових очах, додала: «Я сама викуплю її. Але повертати не хочу, не буду. Можна?». «Це – твоє право», – відповів Олег.

Василина дивилася на нього – такого вродливого, рідного. У неї пропало бажання повертатися до дітей самій. Тим паче, коли діти так скучили за татом…

Нині Олег і Василина знову разом. Вони – щасливі і поклялися не виясняти, хто винен більше. Винні обоє, бо не слухали голосу свого серця, а язика чужої людини. Василина тепер знає напевне: материнське благословення – святе. Бо чому ж тоді, саме в той день і в той час вони зустрілися з Олегом і вже не захотіли розлучатися? Яке щастя, що власними руками не зруйнували вони своє сімейне гніздечко.

Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне спеціально для Особлива

Джерело