У мене з чоловіком двоє дітей п’яти з половиною і семи років. Родом ми з невеликого містечка, але живемо зараз в обласному центрі: чоловікові тут запропонували дуже хорошу роботу, ми переїхали не роздумуючи. Тоді ще у нас не було нічого: ні дітей і нерухомості. Життя у великому місті нам пішло, ми непогано влаштувалися, швидко накопичили початковий внесок, взяли квартиру, одного за іншим народили двох синів, виплатили кредит.

Повертатися додому в рідне містечко ми і не думали, чим дуже засмучували мою маму. Мама майже щодня телефонувала мені і бідкалася:

– У всіх навколо сім’ї, діти, тільки я одна-однісінька, і в будні, і в свята! Онуків не бачу, вони бабусю не знають. А якщо захворію? Хто мене буде доглядати?

Кілька років тому мама вийшла на пенсію, причому, всупереч своїм планам. Думала, що ще буде працювати і працювати, але місце її, мабуть, комусь сподобалося. Опинившись удома, вона сильно впала духом. Я дзвонила матері мало не кожен день, розмовляла, веселила, як могла, показувала в камеру онуків, але все це, за словами мами, було не те.

Моїм свекрам було якось простіше, там зовиця з сім’єю, інші онуки, город, до того ж, вони вдвох. Мамі ж було нудно, сумно, зайнятися нічим, у подруг теж сім’ї, онуки. Мама не раз просила мене привезти в гості дітей, але їхати додому, витрачати на цю поїздку дорогоцінні дні відпустки, які можна було провести на морі, моєму чоловікові не хотілося. Відпустки у нього і так нечасто. А їхати одній з двома дітьми я побоювалася. Та й чоловіка не хотілося одного залишати надовго.

А одного разу чоловік сам запропонував, щоб моя мама переїхала до нас.

– Нехай бабуся буде на підхваті, це дуже зручно, тим більше з двома дітьми. Постійно треба буде когось привести, відвести, посидіти, забрати. Гуртки, секції, дитячі ранки всякі, лікарняні. Ось нехай бабуся цим і займається!

Візьмемо їй квартиру невелику де-небудь поблизу, щоб в будь-який момент Ольга Ігорівна до нас підскочити могла. Потім квартира кому-небудь з дітей дістанеться, а то і нам на пенсії стане в нагоді.

Я озвучила цю ідею мамі і вона її підтримала. Ми купили їй неподалік однокімнатну квартиру, зробили ремонт, обставили меблями, купили туди все, що потрібно, від ложок-мисок до пральної машинки. Мамі і везти з собою нічого не довелося.

Свою квартиру вона поки вирішила не продавати, пустила туди племінника з сім’єю, вони другу дитину чекали тоді, а жили з батьками. Домовилася, щоб за квартирою дивилися і квартплату вносили. Ось, два роки вже живе в місті разом з нами.

Кілька тижнів бабуся дійсно провела з онуками. А потім познайомилася з активною сусідкою зі свого будинку, і понеслося – мама почала жити своїм життям, тепер допомоги від неї не допросишся.

Я хотіла з маминою допомогою з декрету виходити, але яке там! Швидко зрозуміла, що на маму особливо сподіватися не треба. Знайшла роботу поруч з будинком, отримую копійки, але зате на лікарняних сиділа спокійно, відпрошувалася, коли треба. А у мене першокласник ще. Що й казати, допомога мами була б дуже до речі.

Найчастіше виникає необхідність посидіти з одним з дітей, а то і відразу з двома. Діти у нас спокійні, безпроблемні, сидіти з ними великих труднощів не треба, тим більше зараз. Просто бути вдома, наглядати одним оком. Ну, погодувати, може, вже готовим, покласти в тарілки – ось і все. Але мама посидіти з онуками не може – їй ніколи. З новою подругою то в баню йдуть, то серіали дивляться і чай п’ють.

Холодильник їй заповнюємо постійно ми – на її пенсію не пошикуєш. Зате, коли нам щось треба – перенеси, каже, свою роботу на інший день. Навіщо ми її перевезли, я не розумію.

Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.

Джерело