Літній ранок щедро розсипався росами у густих отавах.

Сонце зацікавлено блукало тонким промінням у зелених кронах старих яблунь і сплітало химерне павутиння таємничого сяйва на шорсткій корі стовбурів.

Велика краплина світанкової вологи виблискувала коштовним діамантом на оксамитовій пелюстці темно-червоної троянди, і Тамара зупинилась в зачаруванні: як гарно Хоч і минуло жінці вже тридцять із чималим хвостиком літ, але вона не втомлюється щиро, по-дитячому захоплено, споглядати навколишню красу, всотувати спраглою і чистою душею усі дивовижні барви природи, вслухатися в найменший звук, милуватися кожною стеблинкою усього сущого на землі…

Можливо, саме тому завжди боляче реагувала на несправедливість та людську підлість. Мабуть, через те й не змогла змиритися зі зрадою коханого чоловіка, котрого спіймала «на гарячому» із молоденькою бухгалтеркою місцевого фермерського господарства. От і доводиться зараз марнувати роки у парі з власною самотністю.

Бо немає вже довіри до чоловіків. Чи не в кожному із них бачить зрадника й бабія. Тож і топчуть даремно стежку до її оселі залицяльники. Немає їм місця ні в її хаті, ні в серці…

За матеріалами – “Є”.

– Зів’яне краса – кому тоді будеш потрібна? – бурчала старенька мати, яка жила по сусідству. – Придивилася б уважніше до якогось пристойного чоловіка.

– Де він, мамо? Покажіть, бо досі не бачила.

– Та ну тебе! – сердито махне рукою ненька й зітхає, дивлячись на Тамару: така врода марнується!… Так було раніше. А сьогодні зранку Тамара схвильовано вслухається у тривожний набат власного серця. І здається, ніби приводу для турбот немає, але ж на шляху он знову вигулькнула знайома чоловіча постать…

– Доброго ранку, господине! – весело усміхнувся Артем.

Мовчки кивнула й зробила вигляд, ніби зайнята нарізанням яблук на сушку. Хоч насправді потай спостерігала за молодим офіцером. Гарний мужчина! Про такого тільки мріяти. Вдома ж, мабуть, жінка з дітьми чекають, чи наречена. А мусить тут бути, в чужій стороні. На те ж і обов’язок військових – захищати Вітчизну. Бо чи ж думав хтось колись, що доведеться боронити землю від сусіда. На її захист стали кращі сини українського народу. От і Артем із таких. У погляді – сувора чоловіча мужність, рішучість, а усмішка – щира, приязна. Щоранку приходить з двома бідончиками, аби набрати води.

Милується Тамара м’язами, що виразно напинаються під футболкою. Вивчає обриси його ладної статури, а в самої аж дух перехоплює від жару.

Ні на мить не пошкодував Артем, що став у стрій захисників Вітчизни. І навіть постійні передислокації, виснажливі спекотні дні й неспокійні ночі, іноді не надто приязне ставлення – усе це не применшувало віру в перемогу, у те, що, нарешті, в Україні знову запанує мир та спокій…

Біля цього мальовничого села на Донеччині їхня частина стояла вже майже три тижні – чекали подальших вказівок командування.

Хоча й без того всі були більш ніж упевнені, що незабаром підуть на підкріплення побратимам на передовій. Коли скінчились запаси питної води, Артем із кількома солдатами пішли в село, щоб дістати такої необхідної в спеку живильної вологи.

Оселю Тамари запримітив ще здаля. Стояла, як писанка, вся квітами закосичена. Одразу видно – справна господиня. А коли на подвір’я на його голос вийшла хазяйка цього багатства – аж остовпів. Від жінки повіяло таким магнетизмом! У кожному порусі – жагуча принадність, у сіро-зелених очах – тихе море щирості й добра. Не доводилось йому досі зустрічати таких жінок. Раніше все якось не складалося.

Вже навіть друзі кепкували, що звікує холостяком. Тож аби даремно не казали, зарікся, що ніколи не одружиться, надто в’їлись сіллю власні пережиті історії…

А тут раптом серце розм’якло, як віск у руках свічкаря. Червоніючи, попросив дозволу набрати води. Жінка приязно кивнула, і в очах затанцювали краплини сонця. Доки солдати вправно орудували біля криниці, він потай милувався молодицею.

З того часу минув тиждень. І щодня Артем поспішає звичним шляхом до Тамариної оселі. Навіть тоді, коли й води не треба. Йому – аби причина. Бо понад усе на світі вабили чоловіка її променисті очі, струнка постава, красу її не раз подумки уявляв… Думки не давали спокою, тож не раз робив спроби усамітнитись із Тамарою. І щоразу отримував категоричного відкоша. Врешті-решт був змушений заспокоїтись, але мріяти не перестав… Ситуацію кардинально змінила несподівана пригода…

Того дня, як і завжди, Артем поспішав до Тамари. Ранок, як молоде винo, грів душу, проникав у кожну клітинку настояним на духмяних травах сонцем, бризкав срібними росами від найменшого дотику до бузинових кущів обабіч шляху. Серце співало. Гарно навколо! Гарні й думки. От скінчиться війна, і він точно зречеться холостяцького життя! Відчував, що з такою жінкою як Тамара – не пропаде.

От лише чи погодиться. Зараз вона незворушно міряє суворим поглядом і йде до хати, гордо випроставшись. Видно, перепало їй від життя, що так не вірить чоловікам. Хоча серцем Артем відчував, що подобається Тамарі.

Так ішов Артем і розмірковував, аж раптом почув жіночий лемент. То була Тамара. Із дзенькотом покотились по землі бідони, а ноги самі понесли вперед. За мить вже був біля її оселі. Від побаченого перехопило подих: величезний собацюра вчепився Тамарі в ногу. Артем кинувся на допомогу. З усієї сили псові розімкнув щелепи.

– Дайте ланцюга! І швидко біжіть до лікаря! – крикнув жінці, міцно стискаючи кудлате чудовисько.

Тамара подала йому ланцюг і тремтячим голосом пробелькотіла:

– Фельдшерський пункт в селі сьогодні не працює…

– Ідіть в нашу частину… Накульгуючи, заспішила до військового розташування. Артем тим часом надійно обмотував собацюру великим ланцюгом. Нарешті, весь подертий кігтями супротивника, полегшено зітхнув, припнувши його до залізних воріт. Думав спершу розправитись  з ним, але все ж вирішив пошукати господаря цього чотирилапого «лагідного» створіння. А до оселі Тамари позбігались сусіди. Серед них Артем помітив молодого наляканого хлопчину, що не зводив очей із собаки. – Твій? – спитав у нього, і той ствердно кивнув.

– Забирай його звідси, бо я можу передумати. Але попереджаю: якщо ще хоча б раз буде бігати селом – не помилую. Ти хоч уявляєш, що могло б бути, якби він на дитину? До речі, щеплення від cказу робив своєму другу?

– Аякже! Він нічим не хвоpіє, – схвильовано вигукнув юнак, забрав пса, і той слухняно пішов за своїм господарем… Люди розійшлись, і Артем попрямував у частину. Фельдшер саме обробляв Тамарі ногу.

– Як ви? – тихо спитав.

– Нічого. Минеться.

– Серйозних ушкоджень немає, – констатував медик.

– Але належне лікування варто пройти. – Дякую вам. Я вже піду… Без зайвих слів Артем підхопив її на руки й поніс додому. – Поставте мене на землю! – слабко боронилась, паленіючи від сорому.

– І не подумаю…

Після того випадку з кожним днем відстань між ними скорочувалась, аж доки, нарешті, не настала мить справжнього єднання. І, вже не криючись зі своїми почуттям, Артем гордо крокував вулицями села поруч із Тамарою, завзято порядкував по господарству. Хай усі тепер знають, що він не самотній! Нарешті знайшов свою долю…

Щаслива ейфорія тривала недовго. Наказ виступати на передову прийшов зненацька. Артем на кілька хвилин забіг до Тамари, міцно обійняв, припав до її духмяного волосся.

– Не хвилюйся. Скоро знову будемо разом. Заберу тебе до себе. Поїдеш? – зазирнув у зеленкуваті сумні очі.

– Поїду. Ти тільки вертайся… – прошепотіла пересохлими губами. Побіг. Лишив по собі лиш терпкуватий аромат. Тамара вийшла за ворота. Спостерігала за метушнею військових. Раптом рішуче попрямувала до материної хати. Ненька сиділа на порозі й вибирала гарбузове насіння.

– Мамо! Де батькова pушниця?

– Тю на тебе! Чого так голосно? Злякала мене… На гвіздку, в коморі. А тобі навіщо?

Тамара без слів забігла до хати, і за мить вже вийшла зі нею в руках.

– Пильнуйте моє господарство. Буде важко – поспродуйте. Не знаю, коли повернусь…

Стара мати лиш похитала головою їй услід та перехрестила тремтячою рукою… Тільки-но зрушили з місця, як хтось із солдатів гукнув:

– Товаришу капітане, ваша Тамара біжить. Артем рвучко озирнувся, остовпів: розхристана, захекана й радісно усміхнена кохана жінка мчала до них з речовим мішком через плече та pушницею. Підбігла. Дзвінким від хвилювання голосом звернулась до командира:

– Можливо, жінкам і не місце на вiйні, але далі я йду з вами. Буду поруч із Артемом. Бо куди голка – туди й нитка. Та й у пригоді завжди стану: приготувати їсти, попрати – усе, що скажете, робитиму. Командир лише махнув рукою, знаючи, що не варто навіть намагатися переконувати жінку в протилежному. І Тамара радісно пригорнулась до Артема.

– По-іншому я не можу. Люблю тебе понад життя, і готова йти за тобою на край світу, аби лише поруч бути, твої очі бачити…

І під гучні оплески та наполегливе «гіpко!» Артем підхопив кохану жінку на руки й міцно поцілував. Війна – війною, а життя триває, і воно – прекрасне!..

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!