У Данила Миколайовича гарна велика родина: двоє дітей та четверо онуків. Коли на зміну весні приходить спекотне літо, і Данило Миколайович повністю віддається господарським клопотам, вони з’їжджаються усі разом у село. Гамірно стає у його оселі. Тішиться, коли ввечері після важкого робочого дня тримає на колінах наймолодшого онука і розповідає йому про той час, коли був молодим.

Ділиться своїми спогадами про ті далекі міста, які побачив. Описує все так детально, що постають ті міста перед очима у повній красі. Але коли згадує про маленьке село десь на другому кінці країни, замовкає. Його очі наповнюються сумом. Він вкладає онуків спати і йде у садок. Там сідає під старою розлогою яблунею і згадує те, про що ніколи не зважився б розповісти рідним. Згадує про свій гріх. Виявляється, що сумління не можливо приспати.

За матеріалами – “Є”.

Було то дуже давно. Часом Данилові здається, що десь у іншому житті. Він молодий симпатичний юнак прийшов за направленням працювати у колгосп ветеринаром. Село маленьке. Люди тут все одне про одного знали. Виділили йому невелику хатину. Та він був на сьомому небі від щастя.

Вважав, що молодий, а досягнув чимало. Працював і деякий час залишався зовсім байдужим до уваги місцевих дівчат. Хлопець він був видний, тому багато хто вважав його перспективним нареченим. Не звертав ні на кого уваги, бо вдома його чекала кохана дівчина Євдокія. Що тільки не вигадували дівчата, щоб привернути його увагу, а йому й байдуже. Закінчувався день, і він поспішав додому. Там писав довгі та ніжні листи своїй коханій. Тривало так, напевно, більше, ніж два з половиною роки, але…

Якогось ранку прийшов у колгосп. Пішов, як завше, оглядати тварин. А тут із кабінету голови дівчина вийшла. Не міг намилуватися нею. Вродлива. Здається, що можна з її обличчя воду пити. Очі чорні, як ніч. Усмішка ясніша за сонце. І світла коса до пояса. Одягнена доволі просто. Але йому здалося, що на ній царська сукня з найдорожчого матеріалу. А красуня пройшла повз і лише усміхнулася заціпенілому юнаку.

Після того вони часто бачилися у колгоспі. Вона допомагала голові з паперами, часом приносила йому обід, часом допомагала бухгалтерам. Данило ніколи не пропускав можливості помилуватися нею. Пізніше розповіли, що то племінниця голови колгоспу приїхала на канікули, а щоб без діла не сидіти, вирішила дядькові допомогти,

І якось у клубі Данило наважився і запросив дівчину на танець. Потім провів додому. І зрозумів, що втратив голову від Анастасії. Так звали його королеву. І їй юнак сподобався. І почали вони зустрічатися. Часто ходили гуляти за село. Подобалося дівчині бігати по полю, розкинувши руки, і мріяти, що вона, як птаха, полине в небо. Данилові було цікаво з нею і говорити, і просто мовчати, вирішив, що одружиться.

Знав, що Настя залишилася сиротою. І дядько, який виховував її з 14 років, любив, як рідну дочку. Тому вирішив, що поїде у відпустку і приїде з батьками просити її руки. Якось поділився цими планами з Настею. А вона залилася щасливим сміхом і зізналася, що кохає його. Ту ніч Данило ніколи не міг забути.

Швидко летіли дні. З дому надійшов лист. Писали, що батько захворів, і просили юнака приїхати. Він пообіцяв Анастасії, що скоро повернеться, і вони одружаться. Поїхав. Та сталося не так. Батько важко нездужав, і він затримався удома набагато довше, ніж розраховував. Писав Насті листи і вона зразу відповідала. А потім десь місяців через два зв’язок перервався. Вона більше не писала.

Він написав її тітці та просив адресу інституту, де вона навчилася, але відповідь не надійшла. Лише голова написав листа, щоб він приїхав і забрав документи, бо він його звільнив. Данило нічого не розумів. Але поспішив туди. Коли приїхав начальник просто сказав, що Насті раптово не стало, і йому важко працювати з юнаком. Данило не міг повірити у почуте. Допитувався, як і чому, але відповіді не отримав.

Відвідав місце вічного спочинку коханої. Довго сидів. Благав пробачення. Але розумів, що мусить їхати додому. Перед від’їздом прийшов на клaдовище, попрощатися. Тут зустрів Настину тітку. І вона йому відкрила усю правду. Виявляється, Настя була при надії і носила маля від нього. Приховувала від дядька, допоки могла, і чекала, коли коханий повернеться. Про все написала йому в листі.

А їй надійшов анонімний лист, де було написано, що Данило одружився і більше не приїде. Вона у відчаї усе розповіла дядькові. А він сказав, що вона його знеславила, і наказав їхати у місто і вирішити всі питання з дитиною. Настя того вечора додому не повернулася. А на другий день її знайшли у pічці. Як картав себе Данило! Відчував свою провину. Довго не міг змиритися з втратою коханої.

Та життя тривало. Одружився з Євдокією. І лише через багато років, коли не стало матері, розбирав старі папери і знайшов листа від Насті, де та писала, що при надії і просила його приїхати якнайшвидше. Усе зрозумів. Та пізно дізнався усю правду. Виправити нічого не можна було. У нього сім’я та діти.

Минали роки. Та не забув Данило своє кохання. Відчував свою провину. Часто запитував себе, як би склалося життя, якби не поїхав тоді додому. Тепер сидів літніми вечорами під яблунею і лише згадував ті давно забуті дні.

Автор – Анжела ДЗИЦЮК.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!