Люба і Степан родом з невеликого села, колишні однокласники. Закінчили школу, потім разом вчилися в обласному центрі, там разом зняли квартиру, працювали, жили в цивільному шлюбі. Все змінилося, коли Люба зрозуміла, що вона в очікуванні. Степан цю новину сприйняв не вельми радісно. Дитина, як зараз кажуть, не входила в його плани. Люба була змушена повернулася до своєї мами. Вирішили народжувати і виховувати дитину вдвох, якщо вже так вийшло.

Мама Степана, яка багато років пропрацювала в сільраді, говорила всім людям, що майбутня дитина до них, мовляв, не має ніякого відношення, і що її Степан до цієї дитини взагалі не причетний, тому що цього просто не може бути – сто відсотків.

Люба народила дочку. Хоча ні вона, ні її мама ніяких претензій нікому не пред’являли, і хотіли тільки одного – щоб їх залишили в спокої, мама Степана ніяк не могла заспокоїтися. Буквально всім і кожному пояснювала, що дитина нічого спільного з Степаном і його ріднею не має.

– Ні, ну ви подивіться! – виступала вона. – Дитина білява якийсь – а ми всі чорняві. Ну зовсім не нашої породи. В родичі набивається, думає, що ми в це повіримо.

Зрештою Любі все це набридло, і вона запропонувала зробити експертизу, встановити батьківство. Особисто для свекрухи. Результат не змусив себе чекати. На наступний день після отримання висновку мама Степана зателефонувала Любі, і солодким голоском запропонувала всім помиритися, а в найближчі вихідні прийти до неї в гості, щоб краще познайомитися з онукою, «нашою красунею».

Ділити, мовляв, нам всім нічого, давайте жити дружно і допомагати один одному. Зустріч відбулась. Любі передали купу подарунків – дуже по її мірках дорогих і добротних дитячих речей. Люба, яка жила в основному на пенсію мами, була зворушена і дуже вдячна. Через тиждень свекруха зателефонувала знову, і солодким голоском попросила внучку на кілька днів в гості.

Люба цілком доброзичливо пояснила, що однорічна дитина ще занадто маленька для таких гостей, у дівчинки свій режим, з матір’ю вона ще не розлучалася, а бабуся може бачити внучку в будь-який час, коли їй буде зручно, в присутності Люби. Бабуся ображено сказала, що подумає. А потім зателефонувала і повідомила, що буде подавати в суд.

На визначення порядку зустрічей з онукою, або як воно там називається. Та й взагалі, сказала вона безапеляційно, це ж всім зрозуміло, що дівчинці буде набагато краще з забезпеченою і впливовою бабусею, яка і так її одягає і взуває, і з батьком, який працює і має гарне житло, ніж з злиденною матір’ю і бабусею-пенсіонеркою.

А Люба ще молода, народить собі іншу дитину. Так що нехай краще віддасть дівчинку по-доброму. Природно, Люба на це не погодилася. Кілька наступних років пройшло в судах. Дитина, від якої тільки недавно всі відхрещувалися і знати не хотіли, раптом різко стала потрібною всім.

З часом все якось вляглося. Степан одружився, у нього сім’я і новонароджений син, і весь запал його мами перенаправити туди. Дівчинка виросла, пішла в школу. Люба переїхала жити в обласний центр. У свій час їздила додому щотижня, а потім познайомилася з чоловіком, зав’язалися відносини.

– Влаштовуй життя! – сказала мама. – Нічого мотатися, витрачати час і гроші. Потім забереш дочку.

На тому і порішили. Зараз особисте життя у Люби більш-менш налагодилося. Зняли квартиру, подали заяву на реєстрацію шлюбу. Чекають спільну дитину. Але забрати дочку до себе Люба не може. Ну або не хоче. Квартира однокімнатна, знімна, вітчим, звичайно, про дівчинку знає, але сам забрати її не пропонує, і взагалі як би не зобов’язаний. До того ж дівчинку треба водити в школу, вчити з нею уроки, а Люба працює. Та ще чекає іншу дитину. Не до дочки. Загалом, в маминій родині дівчинці місця як би і немає.

– Їй краще у моєї мами! – каже Люба. – Там школа, друзі, все звичне і знайоме. ся. Мені буде не до неї, а мама там всю душу в неї вкладає.

Проте у Любиної мами, зважаючи на всі переживання, грунтовно похитнулося здоров’я. За дівчинкою доглядати їй з кожним днем все важче.

Друга бабуся, мати Степана, більше на внучку не претендує – у неї є онук. Дивлячись на Любину маму, вона зараз тільки посміюється: – А я вам казала! Я відразу пропонувала дитину забрати! Віддали б мені – у мене б дівчинка зараз в мовну гімназію ходила, на трьох мовах говорила, на скрипці б грала. Запустили дитину – розбирайтеся з нею тепер самі.

Є ще батько, але він якось з самого початку тихо самоусунувся. Виходить, тепер дівчинка нікому не потрібна. А що буде далі – ніхто не знає.

Джерело