Не хотіли Павла – батьки дівчини, та доля вже була написана давно їм обидвом
«Будь скульптором своїх мрій», – прочитала Олеся побажання на обгортці мініатюрної плитки шоколаду. Сумно усміхнулася. Подумала: вже пізно щось витесувати з надщерблених уламків її життя. Її двічі зрадили. Ні, тричі.
Третій – син.
Кажуть, сини найвідданіші чоловіки. Олеся думала так само. Павло після того, коли від них пішов батько, а потім і вітчим виявився негідником, всіляко підтримував матір. Навіть навчився готувати, аби його найкраща у світі мама хоч трішки була щасливою. І вона раділа. Хвалила синову кулінарію, навіть, якщо страва була пересолена, або дивного смаку.
Павло мріяв стати архітектором.
– Я хочу зводити будинки, в яких буде багато сонця і щастя, – казав.
– Не думала, що ти романтик. А, взагалі, архітектура – це прагматизм, розрахунок. Геометрія, а не поезія.
– Мамо, в геометрії не тільки гострі кути. Є ще й еліпс, коло…
– Все, здаюся, романтику-архітекторе…
Аби допомогти синові з навчанням у виші, Олесі довелося займатися підробітками. Вона викладала історію в школі. Тепер додалося репетиторство. Павло підпрацьовував офіціантом. Олеся сином гордилася. Її племінник Ромко, син рідного брата, вічно в комп’ютері стирчав. Братова гарувала за кордоном. Ромко вивчав менеджмент. Але жодного дня після закінчення навчання за спеціальністю не працював. Брат, було, влаштував Ромка в магазин комп’ютерної техніки – там співвласником був його колишній армійський товариш.
Але працювати від години до години хлопцеві не припало душі. Через кілька місяців поповнив ряди безробітних. А Павло був не таким. Брат своєму лобуреві його за приклад ставив. Аліса з’явилася в житті Павла, коли той навчався на передостанньому курсі. Донька викладача з іншого вишу. Познайомилися на спільній студентській вечірці. На Павла «западала» не одна дівчина. Високий. Симпатичний. Жартували: йому б у кіно зніматися. А в нього навчання, робота… Не було часу на побачення бігати. Але Аліса таки розбила хлопцеві серце.
Манірна дівчина не хотіла, аби її коханий підпрацьовував офіціантом. Для неї це було непрестижно. Павло послухав, роботу залишив. Матері пояснив: через науку. Алісиним батькам не подобався її вибір. Не з їхнього кола.
– У того твого… багато бідних родичів? – запитала матір.
– Та ні. Павло – єдиний син. З найближчих свояків лише рідний дядько.
Тим часом Алісин батько «пробив» Павла через знайомого викладача.
– Хлопець тямущий, – розповів той. – Якщо йому допомогти, може зробити кар’єру. Він, я б сказав, найкращий на курсі.
– Хоч це тішить…
І все ж батьки відмовляли Алісу від її вибору. Але марно. Олена з нечисленною родиною почувалася на весіллі некомфортно. Вона не брала участі в підготовці до забави. Та й заможні свати самі профінансували весілля. Вона хотіла допомогти, чим могла. Але ті сказали – нічого не треба. Самі спроможні влаштувати єдиній доньці забаву. Через це також почувалася чужою на весіллі рідного сина. – Не наше то свято, сестро, – прошепотів Оленин брат. – Ми тут нікому не цікаві. Зайві. Навіть Павло нас сторониться. – Що ти таке кажеш, Михайле? Павлові не до нас.
– Може, й не до нас. Але ти його матір. І, взагалі, міг би хоча навчання закінчити. Останній курс, а в нього женячка. Молоді оселилися в новій квартирі. Це був весільний подарунок Алісиних батьків. Роботу Павло після закінчення навчання отримав у одній із хороших компаній. За протекції свекра. Олена запрошувала Павла з Алісою на свої пиріжки-тортики. Кулінарія їй вдавалася.
– Мамо, яка випічка? Аліса на дієті, – виправдовувався син.
– Павле, ти так рідко навідуєшся до мене, наче не в одному місті живемо.
– Робота, мамо, робота. Мушу старатися. Зарекомендувати себе.
…Олену почало поколювати біля серця. Такого раніше не було. Усе списала на роботу.
– Хочу трохи відмовитися від репетиторства, – сказала Павлові. – Відпочити. Лікар рекомендує.
– Я… ми не зможемо допомогти грішми, якщо… Тобто… Ні, можливо, зможемо, але не зараз. Гроші пустили в бізнес. Я розповідав тобі, що Аліса вирішила…
– Та я ж нічого не прошу, – розгублено перебила сина. – Просто сказала…
…Святослав, колишній одногрупник, був закоханий в Олену. Навіть зізнався їй колись. Тільки дівчині було байдуже до непоказного, скромного студента, який після занять поспішав додому до хворої, лежачої матері. Й був за няньку для молодшої сестри. Святослав не відвідував студентських вечірок, тусівок. І був зовсім не модним. Олена не бачила Святослава відтоді, як закінчили виш.
– Привіт, Олено, – статний незнайомець усміхався так, наче знає її все життя.
– Доброго дня. А ви хто?
– Не впізнала… Я – Святослав. Одногрупник.
– Боже мій! Ти зовсім змінився. Такий імпозантний. Як твої справи? Де працюєш? Як живеш?
– Ось так посеред дороги тобі все розповідати? – пожартував. – Ходімо на каву.
Святославова матір давно померла. А тоді ніхто на їхньому курсі не знав, що батько Святослава залишив сім’ю майже одразу, коли занедужала дружина. Хлопець був у дев’ятому класі. Сестра – в п’ятому.
– Навчився сам давати всьому раду. До речі, я гарно куховарю.
– Чому ти ніколи про це не розповідав?
– Навіщо? Аби пошкодували?
З цивільною дружиною в Святославового батька не склалося. Згодом виїхав за кордон. Там жили його близькі родичі.
– Батько був інженером. І добре тямився в ремонті машин. У нього розвалюхи могли їздити. Це пригодилося. Спочатку за кордоном працював на господаря, потім відкрив свою справу. І через деякий час, коли вже не стало мами, приїхав до нас вибачитися й перепросити. Це було нелегко, але ми з сестрою простили.
А я «перевчився» з історика на бізнесмена. Навіть не знав, що маю до цього хист. Батько допоміг фінансово. Тепер у нас із сестрою своя справа. Живемо в столиці. Тут квартири не продали. Це пам’ять про маму. Приїжджаємо, коли випадає нагода. Сестра заміжня. А я – підтоптаний холостяк. А ти як живеш, Олено? – Вийшла заміж після закінчення навчання.
Через рік народила сина. А невдовзі розлучилася з чоловіком. Закрутив роман з іншою. Спробувала стати щасливою вдруге. Не повіриш: обранець зрадив мене… зі своєю колишньою дружиною. Працюю в школі. У сина своя сім’я. Святослав після цієї зустрічі почав частіше навідуватися до рідного міста. Зустрічався з Оленою. І мало не щодня телефонував їй. Вони обоє звикли до цього спілкування. І врешті зізнався Олені в почуттях.
– Нам уже по п’ятдесят. Люди говоритимуть…
– Не відвертайся від мене вдруге. І, взагалі, врятуй холостяка, – пожартував.
…Коли Олена розповіла синові, що збирається побратися зі Святославом, того наче оса вжалила:
– Мамо, як не соромно?! У твої роки?! Аліса, до речі чекає дитину. Хто буде дитину бавити? У неї фірма. Вона не зможе…
– Я й не знала про те, що чекаю дитину. Ви вже вирішили, що я буду за няню?
– Ну… так. Алісині батьки також це підтримують. Якщо когось найняти, треба платити. І це буде чужа людина.
– Ні, сину, я буду за няньку для холостяка.
– Що???
– Жартую. До речі, переберуся жити до столиці. В нього там чудова квартира. І ще: ми збираємось в подорож. Я ніде не була, зовсім не бачила світу, хоча роками розповідаю дітям про різні країни, події. Хіба я не маю права бути щасливою?
– У твоєму віці нормальні матері дбають про щастя дітей і внуків, а не любов крутять.
– Сину, що з тобою трапилось? Колись ти був зовсім іншим. Добрим.
– Як каже Аліса, добро в гаманець не покладеш.
Павло гримнув дверима. Зателефонував Святослав.
– Маю ідею щодо подорожі. Як тобі Греція? Акрополь, Парфенон, храм Зевса… Я був у цій країні. Фантастично… Олено, чому ти мовчиш? Образилася, що не порадився з тобою? Якщо не подобається, оберемо інший маршрут. Просто, я подумав, тобі, як історику, це буде цікаво. І ще це романтично.
– Я не мовчу, – мовила крізь сльози. – Я…
– Ти хвилюєшся? Плачеш… Щось сталося?
– Ні, просто я приміряю щастя і… забула, де поклала свій капелюшок. Купила колись, думала, на море з сином поїдемо. Гарненький такий, світлого кольору. В Греції треба капелюшка. Там багато сонця…