І що за день такий? Все з рук валиться. Ще й серце чомусь калатає. Певно, на зміну погоди, думав Остап. Може, вітри врешті вгомоняться. Бо дують, дують – рвучкі, пронизливі, злі. Гонять тяжкі хмари розхристаними небесами. Як каже сусід Петро, нема толку ні в погоді, ні в природі, ні в політиці. – І в моєму житті, – мовив сам до себе Остап. – Ти щось сказав? – перепитала матір. – Нічого, мамо. Так, вирвалося.

Остапові не терпілося взяти старого баяна, заграти й заспівати: «Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг, ранній сніг на зеленому листі». Цю пісню любила Лариса. Ларка, так кликали вродливе дівчисько, яке дотепними жартами сіяло сміх. Лариса – Незагоєне Остапове кохання. Остап не любив зведеного брата. Антон був лише на рік старший, а повчав Остапа так, наче вічність прожив. І вітчим Остапові не подобався. Дмитро із сусіднього села. Хитрий, все з вигодою робить. Пристав до Зені, коли овдовів. Зеня ж давно чоловіка поховала.

Дмитро почав на господарці лад по-своєму наводити. На Остапа покрикувати. І Зеню мав за наймичку. – Мамо, навіщо він нам здався? – запитував Остап. – Він звикає до нас, а ми до нього. Мине час, і все в колію увійде. Бачиш, таки є допомога. І ще: сину, тобі ж після школи треба буде десь вчитися. А це грошей вартує. Тяжко мені самій. Удвох з Дмитром і тебе вивчимо, й Антона. Після школи Антон вступив в інститут вчитися на інженера.

Дмитро сином гордився. Зеня пакувала хлопцеві сумки до міста. Коли ж закінчив десятирічку Остап, вітчим заявив: – Нема грошей, аби обох вчити. Попрацюєш, Остапе, потім – до армії. А тоді вже за науку візьмешся. Зеня мовчки кивала головою. Остап – здібний. В атестаті майже все відмінно. Шкода сина. Але Дмитрові перечити не стала. Та його і не переконаєш. З Ларисою Остап зі школи зустрічався. Він – серйозний. Вона – зі смішинками в очах. Він гарно грав на баяні та співав. А вона гарно танцювала.

– Наче створені одне для одного, – казали в селі.

Дівчина засмутилася, коли Остап повідав їй про вітчимове рішення. Розраджувала:

– Нікуди твоя історія від тебе не подінеться. Повернешся з армії, вивчишся.

– А ти мене дочекаєшся?

– Запитуєш! Іншого такого Остапа в світі немає.

– Жартуєш…

– Серйозна, як ніколи… До речі, а чому б тобі в культосвітнє училище не вступити? В тебе ж голос чудовий. А граєш як… Віртуоз.

– Це талант від батька. Він також гарно грав і співав. А я повинен робити щось інше… своє… От, історія…

Антон, коли приїжджав до села, поводився зверхньо. Коли хлопці кликали до клубу, відповідав:

– Що я забув у цій убогій хатині?

Так хлопець називав сільський клуб, який на «хатину» зовсім не скидався. А місцевих дівчат вважав простакуватими. В моді не тямлять. Не те, що студентки в його інституті. От, наприклад, Таміла. Подобається вона Антонові. Красуня, модниця. Ще й донька директора лісгоспу. Щоправда, дівчина не звертає уваги на Антона. Нічого-нічого. Батько обіцяв обновки справити. Грошей підкине, бо вмовив мачуху одну корову продати. Остапа забирали до армії. – Заграй-но своєї, – попросили дівчата. – «Коли десь, моє щастя, ти збилося з ніг, то поклич – і до серця мого нахилися, і розтане той сніг – ранній сніг, ранній сніг, сніг, як сум, на зеленому листі», – співав Остап, розтягуючи міхи батькового баяна.

Лариса не танцювала. І не жартувала, як завжди. Два роки Остапової армії видавалися для неї вічністю…

Дочекалася! Остап не тямився від щастя. Ларка, Ларуся… Вона стала ще гарнішою. Вона його дочекалася! – А я боявся, що тебе якийсь твій однокурсник украде, – пожартував. – Нема серед наших майбутніх філологів таких, як ти. Істориком Остап не став. Пішов навчатися на будівельника в райцентр. Вітчим скаржився на здоров’я, а господарка чимала. І грошей, як завжди, бракувало, бо все на Антона йшло. – Не хвилюйся, – втішала Остапа Лариса, – після профтехучилища зможеш заочно в інститут вступити. – Так, так, – відповів розгублено хлопець. Вони мали невдовзі побратися. Обручки купили. Лариса фантазувала над весільною сукнею. Остап обіцяв звести в місті будинок, в якому вони будуть щасливі. – А як же твоя історія? – запитувала майбутня наречена. – Зачекає…

На вихідні Антон приїхав з міста додому власною автівкою. Батько купив. – Одружуєшся? – запитав у зведеного брата. – Ларка такою красунею стала. До речі, чи не поїхати б нам до річки або до лісу відпочити? І Ларису запросимо. – Не встиг приїхати, а вже втомився? – Темнота ти, Остапе. Відпочити – означає просто розважитися. Ну, поїхали. Не будь занудою. Остап погодився. Заїхали за Ларисою. Остап не зауважив, як Антон увивався біля дівчини. Компліментами засипав. І пускав шпильки в його бік.У неділю Антон зголосився підвезти Ларису до міста на навчання. З донькою директора лісгоспу нічого не вигоріло. На підприємстві, куди скерували працювати після закінчення інституту, гідних наречених не було. А Лариса… Вищу освіту буде мати. Вродлива. Чому б не спробувати відбити її в Остапа?

Остап відчув, що Лариса змінилася. Іншою стала. Чужою наче. А до забави залишилося небагато часу… – Не буде весілля, Остапе, – принесла сумну звістку Ларисина матір. – Вона… вона з братом твоїм… Антоном… Нема більше в мене доньки. Так осоромила… Я її з хати вигнала, як почула. – А я? Як же я? – А ти живи далі, сину. Ще знайдеш долю. Зеня не пробачила ні Антонові, ні Дмитрові. Виставила чоловіка з хати. Байдуже, що в селі казатимуть. – Схаменися! – не тямився Дмитро.

– Куди я піду? Моя хата роками пусткою стоїть. – Йди, куди хочеш. Навіть в розпуття. Остап діставав перстені. Тужно дивився на золоті кілечка. А потім брав баяна. «Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг, ранній сніг на зеленому листі…» – співав. Остап працював у райцентрі в будівельній організації. А у вільний час його кликали підсобити на будовах у своєму та сусідніх селах. Золоті руки мав. А ще подейкували: в будинках, що він зводить, родини щасливо живуть. Це були байки. Хтось пустив таке. Але люди вірили…

– Остане, сину, тобі вже п’ятдесятка на носі, а й досі в парубках ходиш, – журилася Зеня. – Я не вічна. Знайди собі якусь жінку, аби самотиною не жити. Одному в чотирьох стінах світ буде не милий. – Мамо, не починайте. – Ти досі ту… забути не можеш. Скапарила вона твою долю, ой, скапарила. Материні слова віддавали болем. Діставав обручки. Дивився на шматочки холодного металу. Брався за баян. «Чи дорогу тобі, може, хтось перебіг, чи тебе забарили вітри норовисті…», – сумно співав. Уже темніло, коли розгавкався собака. – Гляну, хто там прийшов, – мовила Зеня. – Певно, Петро. Забула сказати, він якийсь твій інструмент позичав. Зеня вийшла на ганок. Біля хвіртки стояла жінка. Підійшла ближче. – Ви когось шукаєте? – запитала.

– Не впізнали? Я – Лариса. Я… в мене з Антоном… Він мене залишив. Дітей у нас нема. Я подумала… може, Остап простить мене. Я знаю, що він не одружений. – Забирайся звідси! – Він любить мене! Він ніколи не приведе сюди іншої жінки! – Забирайся! – Ви не бажаєте йому щастя. – Я зараз собаку спущу. Лариса пішла. На неї чекала автівка. Зеня з полегшенням зітхнула. – Хто там, мамо? – Якісь люди дорогу до сусіднього села запитували. А я кажу: ви її минули. – Щось на душі тужно. Вже би Петро прийшов про політику побалакати. – А ти заграй щось. Твій тато завжди так робив, коли смутки обсідали. – «Я виходити буду щодня на поріг, сподіватися буду що прийдеш колись ти…», – співав Остап. Зеня слухала і плакала. Може, треба було сказати про Ларису. Як же я шкодую, може б був мій син щасливим.

Джерело