У Антоніни Іванівни троє дітей, всі вже виросли давно та покинули батьківське гніздо. Старший закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи з привітаннями…

Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами занудьгує по синові, дістане пачку листів і перебирає, перечитує.

«Синочку, сумуємо з батьком за тобою, хоч раз з’явися, з невісткою, онуками познайомив…» – пише мати.

Але йому все ніколи, життя біжить – не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?

Середня – Полінка, вийшла за військового і все по містам та селам катається, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже діда любить, зятя свого – Павла Васильовича, раділи вони за середню дочку, добре влаштувала життя свою, приїжджає – очі світяться щастям і добротою, знати все гаразд в родині, за неї душа спокійна…

А ось молодша – Галя все одна, спершу то заміж за сільського вийшла хлопця – Макара, але після народження Оленки щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Галя в місто, технікум закінчила, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.

– У місті їй буде краще, школа математична, гуртки – не сумуватиме, – говорила дочка збираючи дочку, та плакала вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідної перечити буде…

І от пройшов вже рік… Майже добу Антоніна Іванівна їхала в задушливому плацкартному вагоні, ладно полку нижня дісталася, але правда бічна – зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочку, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки дочка не була у них з батьком, Альонка підросла напевно, витягнулася…

Дід все хотів їхати та нездужає.

– Ти батьку, тиждень без мене як-небудь пробудеш? – сказала якось чоловікові Антоніна Іванівна – не можу я так більше, душа вся болить, треба відвідати.

Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такої одній, але куди діватися, без гостинців то нікуди…

***

– Мам, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму твою отримала…

– Пробач мене донечко, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, зв’язок адже не завжди є в селі то нашому, – виправдовувалася мати.

– Так може що недоговорює? Сталося щось? Батько як?

– Так все добре, трохи захворів, так у нього буває по осені.

Двері відчинила Олена, як вона витягнулася, змінилася за цей рік.

– Ну привіт внученько! – жінка обняла її міцно.

– Привіт ба, – дівчика вивільнився з обіймів бабусі та стало пильно її розглядати.

– Що ж ви мене з дороги то не зустріли, ледве дотягла сумки, – докірливо глянула Антоніна Іванівна на дочку…

– Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварити, котлети посмажила, не пустим же столом тебе зустрічати, – знизала плечима Галя.

Що-ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечеря дочка приготувала смачну! Тобі великий від всіх привіт! …»

Сіли за стіл, Галя розлила по тарілках борщ, так питає.

– Мамо, тобі одну котлету або дві?

Антоніна Іванівна настільки зголодніла, що з’їла б всі три, подивилася на неї і сказала:

– Так став на стіл, сама покладу.

На блюді виявилося п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другу, третю брати не стала – незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли й були ситі, в тарілки з гіркою накладала їжу.

А тут… може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, заощадження тобто невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році хороший…

А потім по кімнатах пройшлася – ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній.

– Мам, ти надовго до нас? – запитала Галя жінку, домив посуд на кухні.

– А що не рада? Тільки приїхала, вже коли поїду цікавишся?

– Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце на хатині та в кінці вагона. Ти мам дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати…

Антоніна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онучки, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Оленку, хороша дівчинка росте, розумна, ех, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому…

Так минуло кілька днів, з кожним новим днем ​​відносини ставали все холодніше й холодніше, онучка частіше закривалася в кімнаті, займаючись уроками або тікала на вулицю, а Галя, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи та й спати йшла.

Засумувала Антоніна Іванівна по простому людському теплу, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою, віддзвонив дідові та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онучкою.

– Мамо, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене в парк?

– Скоро донечко, ось бабуся поїде… – відповідала донечка.

– А коли бабуся поїде?

Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.

– Ти куди проти ночі? Поїзд то у тебе завтра ввечері.

– Нічого, поміняю квиток. Ох Галю, не так ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії дякую, всі просив, щоб на внучку подивитися хоче, ну, прощайте…

***

Доїхала добре, місце на цей раз дісталося бокове і на тому дочці дякую. Правда довелося ніч просидіти на вокзалі, кутаючись в стару хустину.

У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, але ж скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них…

– Привіт, як дісталася? – запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. – Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд!

Антоніна Іванівна обняла його і посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч комусь вона ще потрібна…

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело