«Дитинко, від долі не втечеш, а все, що твоє, обов’язково до тебе повернеться», – часто Любомирі повторювала її бабуся. В приклад, наводила ситуацію з свого життя, коли її хлопець, а потім чоловік, повернувся до неї через десять років. Любомира вже багато разів чула цю історію, але ніколи не сміла перебивати свою бабусю, яка розповідаючи, ніби переживала її знову і знову.

Цього разу розповідь бабусі швидше дратувала дівчину, бо знала Любомира, що коханий не повернеться, бо нещодавно сам їй повідомив, що у нього росте син. То ж назад уже нічого не повернеш. Дмитро не її доля, і треба його відпустити, але як це зробити, дівчина не знала, бо ще досі його любила.

***

В той вечір Любомира повернулася з роботи дуже втомленою, і побачила, що на її телефон прийшло повідомлення. Писав її давній знайомий Дмитро. Знову запрошував її на чашечку кави. Любомира завжди відмовляла Дмитру, сама і не знала чому. Можливо тому, що хлопець був молодшим від неї на шість років, а, можливо, тому, що в свої тридцять чотири вона просто змучилася шукати кохання і вже нікому не вірила. Та цього разу Любомира чомусь погодилася – а що такого, випити з другом кави. Саме так, ця зустріч мала бути дружньою, але все пішло не за планом.

Вони зустрілися в затишній кав’ярні, обоє втомлені після роботи, в очах Дмитра було щось таке ніжне і щире, що повернувшись додому, Любомира весь вечір думала про нього. Вранці дівчина впіймала себе на думці, що дуже хоче, щоб Дмитро їй знову зателефонував. Коли пролунав довгоочікуваний дзвінок, Любомира на крилах радості цього разу летіла на зустріч. Тепер Дмитро став для неї сенсом усього її життя. Вона і сама не зрозуміла, коли закохалася. Так пролетіло пів року. Любомира вже подумки приміряла весільну сукню, але одного дня коханий просто зник з її життя.

Не брав слухавку, не відповідав на повідомлення, таке враження, що просто зник. Спільні друзі сказали, що Дмитру потрібно було терміново поїхати з міста. Рівно два роки про коханого Любомира нічого не відала і не чула. Вже й не знала, що думати, як на телефоні побачила такий довгоочікуваний номер. Телефонував Дмитро, сказав лише, що в нього все добре, і сьогодні в нього народився син. Розмова далі не клеїлася, Любомира лише змогла хриплим голосом сказати: «Вітаю».

Тепер думок в її голові побільшало – чому він їй це сказав, чому зателефонував саме зараз, хто та щасливиця, яка народила її коханому Дмитру сина. Все, що дівчина намагалася забути протягом двох років, тепер поглинуло її з ще більшою силою. Тоді Любомира нарешті дала волю сльозам, свого майбутнього вона далі не бачила і не розуміла, що їй робити далі.

Бабуся відразу побачила сум в очах Любомири, і знову взялася розповідати свою історію. Але цього разу, Любомирі здавалося, що вже все втрачено. Наступних три роки Любомира наче не жила. Ходила на роботу і поверталася додому. Зустрічатися з друзями у неї не було ні настрою, ні бажання.

Наближався день народження Любомири. Вона приймала привітання друзів, і раптом, на телефоні з’явилося повідомлення, від якого Любомирі знову перехопило дух. Дмитро написав лише одне слово: «Вітаю». І цього було достатньо, щоби Любомира ожила. А через годину в її двері подзвонили. Спочатку вона побачила оберемок червоних троянд, а за ним і самого Дмитра.

– Пробач мене, але я не можу без тебе жити. Я дуже завинив перед тобою, я намагався забути, але думки про тебе не покидали мене жодного дня.

Любомира запросила Дмитра в кімнату, вони проговорили весь день. Дмитро і справді зрадив Любомиру, всього один раз, але потім дівчина оголосила, що чекає дитину. Дмитро змушений був одружитися, але полюбити ту дівчину він так і не зміг. Від дитини він не відмовився, і забезпечуватиме сина усім необхідним. Зараз він розлучився і найбільше за все прагне отримати прощення від коханої.

Через три місяці Дмитро з Любомирою стали на рушничок щастя. «Все, що твоє, обов’язково до тебе повернеться», –  повторила Любомирі бабуся на її весіллі.

Джерело