– …Чогось я на сина подивилася і прямо засмутилася! – розповідає шістдесятлітня Лідія Миколаївна. – Погано виглядає… У п’ятницю після роботи приїжджав до мене, комп’ютер налагоджував. Весь зарослий, нестрижений. Худий! У картатій сорочці якійсь, пом’ята, на два розміри більше. У мене дві такі сорочки на дачі висять, я в них на грядках працюю, зручні тим, що на них бруду не видно… Шкарпетки діряві!

Лідія Миколаївна виглядає щиро засмученою. Син її, Ігор, одружився нещодавно вдруге і мати від цього не в захваті.

Перша дружина сина подобалася їй набагато більше нинішньої – мила домашня жінка, відразу після весілля одного за іншим народила двох дітей-погодику і всі сім років шлюбу сиділа вдома, варила супчики, займалася з дочками і наводила затишок.

Від першої дружини син Лідії Миколаївни пішов, в чому стояв – забрав тільки свій одяг і взуття, але у свекрухи все одно болить душа за колишню невістку і внуків. Марія була зразковою дружиною – турботливою, самовідданою, працьовитою.

Нинішня невістка – повна протилежність першої: струнка, активна, цілеспрямована. Така точно не буде наглажувати чоловікові сорочки і подавати на стіл перше-друге-компот…

Але ж одружуються не за цим? І не з закритими ж очима син Лідії Миколаївни змінив спокійну затишну Машу на ділову темпераментну Інгу? Чоловік в тридцять п’ять років напевно знав, що робив…

– Я йому кажу, Ігор, це ти так на роботу ходиш? У такому вигляді? Тобі не соромно? А він – мамо, у нас в офісі вільний дрес-код, всі ходять як хочуть, в чому завгодно. Тим більше, сьогодні п’ятниця! Наче в п’ятницю митися не треба і речі гладити… Гаразд, кажу, ходи до столу. У мене пюре було з сосисками, звичайна їжа, а він їв так, що за вухами тріщало і нахвалював! Давно, каже, не їв такої смачної картоплі, як ти готуєш…

– Лідія Миколаївна, ну так він з роботи, самі говорите! Тож не дивно, що голодний. Може, пообідати не встиг, хіба мало…

– З роботи, так… Виглядає, як тиждень не їв! І ще кашель цей… Я кажу – Ігор, ти простудився чи що? А він – та ні, це залишковий кашель з минулого разу ще. Він хворів у вересні, а зараз вже листопад починається! П’ятий тиждень, виходить, вже кашляє…

– Так, довго щось. А лікар що каже?

– Лікар! Сам він до лікаря не піде ні за що, його потрібно записати і відправити! Я Інгі дзвоню, кажу – треба щось робити з цим кашлем. П’ять тижнів – це ненормально! А вона мені, а до чого тут я, каже, навіщо ви мені дзвоните? Ігор доросла людина, не дитина. Нехай йде до лікаря і лікується, ви йому все це скажіть… Ну так ти дружина чи ні? Близька людина! Невже їй всеодно? Я їй кажу – ти повинна стежити за чоловіком. А вона – я не зобов’язана стежити за дорослим мужиком!

– Ну в чомусь, то вона має рацію, хіба ні? Ігор сам може і повинен, і сорочку собі погладити, і шкарпетки нові купити, і до лікаря записатися, і поїсти приготувати… Адже він одружився, а не няньку собі найняв!

– Ой не знаю! Якби мій чоловік так виглядав, як Ігор зараз, мені, як жінці, було б соромно! – зітхає Лідія Миколаївна. – Розумієш… жіночої руки, жіночого очі на ньому не видно. Насправді, я не з-за м’ятою сорочки переживаю. Просто мені здається, що він нещасливий у цьому шлюбі! З Машею він виглядав щасливим і задоволеним, на їжу не кидався навіть після роботи, у нього весь одяг був акуратним і підібраний за кольором. Він завжди був підстрижений і поголений, в не дірявих шкарпетках, в кишені мав чисту носову хустку… Виглядав щасливим і задоволеним. А зараз?!

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело