Мене завжди дивував і навіть вражав отой дивний зв’язок між матір’ю й сином, що бачила я у стосунках цієї родини. Бо Оксана і Максимко – мама й син – розуміли одне одного на рівні душі й серця, з півслова, а то й зовсім без слів. У сім’ї була ще маленька донечка Наталя.

Тут усі любили й піклувалися один про одного. Та все ж височінь почуттів між мамою і сином була дуже помітною. Ні, стосунки ці зовсім не шкодили отій взаємній любові в родині, якраз саме вони й були генератором і джерелом взаємної поваги й ніжності між татом Сашком, мамою Оксаною, Максимком і Наталочкою.

Оксанка була сиротою. Не було у неї в цілому світі жодної рідної душі. Колись її, зовсім крихітну, знайшли під дверима сиротинця. Так і зростала та виховувалася у державних Будинках маляти і в школах-інтернатах. Мріяла стати медиком. І стала, закінчивши медичне училище.

Називала себе не «медсестрою», а «сестрою милосердя» і працювати влаштувалася туди, куди ніхто не хотів іти – до сиротинця. Юну, старанну, привітну дівчину полюбили всі: і колеги, і діти. А через деякий час, завдяки керівництву, отримала Оксана і житло – кімнату в гуртожитку.

Це сталося на другому році її роботи, під час нічного чергування. Була така ясна місячна ніч. І Оксанка, сидячи біля вікна, милувалася зоряним небом. Чи то їй здалося, чи то справді попід вікном майнула тінь… А згодом почувся тихий дитячий плач знадвору.

Оксана миттю кинулася до вхідних дверей. На ганку стояв невеликий кошик, а в ньому – ледь одягнена дитина… То був хлопчик віком десь 5-6 місяців і, на щастя, як виявилося згодом, зовсім здоровий.

Оксанка не знає, звідкіля у неї, зовсім молодої дівчини, з’явився отой прадавній дивовижний материнський інстинкт. Чи тоді, коли тулила до себе маленьке беззахисне й покинуте дитятко, чи тоді, коли тримала хлопчика під час його хрещення на своїх руках і уважно слухала настанови священика про обов’язки хрещеної матері.

Бо саме їй (а кому ж іще) і випала честь стати хрещеною матір’ю хлопчика. Й ім’я для нього обрала сама – Максимко.

Час минав. Хлопчик підростав. А Оксана стала йому рідною мамою. Навіть у вихідні вже не могла бути без нього. І малий, відчуваючи оту її безмежну любов, тягнувся до неї. Звісно, за всім цим спостерігали колеги. І постійно застерігали: «Оксанко, не можна так. За документами Максимко – нічий. І може статися, що його всиновлять. Як тоді відірвеш від серця? Постарайся любити його так, як любиш усіх наших діток».

І цей день таки настав. А треба сказати, що Максимко був напрочуд гарним хлопчиком. Чорнявий чубчик і величезні сині оченята приваблювали усиновлювачів. Частенько Оксана, коли люди, які хотіли взяти собі дитину, заходили в групу, ховала Максима.

… Була вона тоді вихідною, і молода багата пара таки вгледіла хлопчика.

Тоді їй здавалося, що життя її скінчилося. Бо немає більше у неї ні Максимкових синіх оченят, ні його веселого сміху… Нічого немає… І світ – просто пустка. І у тій пустці немає більше радості…

День. Ніч. І все. Усі співчували Оксані, підтримували, намагалися розрадити. Та смуток і туга не минали. І ради усьому цьому не було.

На роботу до них прийшов новий лiкар. Молодий, гарний, він одразу ж подружився з Оксаною. Спочатку це були довгі й часті розмови лише на роботі. Згодом зародилося кохання. Звісно, Сашко вже знав історію про Максимка. Вони часто про це розмовляли, і, можливо, саме ці бесіди й заспокоїли Оксану. Хоча…

Після одруження Сашко й Оксана почали жити в окремій квартирі. «Тепер я могла б забрати до себе Максима. У мене і родина, і житло. Лише хлопчика немає», – так часто, зітхаючи, повторювала Оксана.

Того дня вона прокинулася з якимось світлим відчуттям щастя. Те відчуття, очікування «чогось» не залишало її впродовж усього дня на роботі. А ще вона, без усілякої на те причини, постійно виглядала у вікно.

І ось на подвір’я заїжджає «крутий» автомобіль. З нього кремезний чолов’яга висаджує малого хлопчика. Сам сідає у машину й від’їжджає. А хлопчик залишається стояти посеред порожнього подвір’я. Першою до покинутої дитини кинулася Оксана. Це був… Максимко! В руках він тримав аркуш, на якому було написано: «Дитина нам не потрібна. Повертаємо її назад».

Наступної миті Оксана вже обціловувала перелякане і заплакане личко хлоп’яти.

«Ти – мій! Тепер ніхто і ніколи тебе у мене не забере! А я, я тебе так чекала!» І раптом хлопчик випручався з обіймів і чомусь почав якось дивно й пильно її розглядати. А потім тихо сказав: «Я знаю тебе. Ти – моя мама. І ти весь час мені снилася!»