ІРИНА з Валентиною – подруги, обидві мріяли стати педагогами. Ірині найбільше до душі була російська мова і література, а Валя над усе любила фізику й математику. Різні мали дівчата уподобання, відрізнялися й зовнішністю: повненька, руденька, веснянкувата Валя і чорнява, білолиця, невисока й тендітна Іра. А об’єднувала їх змалечку міцна дружба. Отож разом після школи вступили до педінституту на різні факультети, мешкали в одній кімнаті у гуртожитку.

Після третього курсу вирішили подружки влітку махнути з далеких Сум до Одеси. Вони ж досі моря не бачили, хоча не раз запрошувала в гості Іринина двоюрідна тітка! Їхали в потягу і весело наспівували: «Ах, море¸ море, волна под облака…»

Привітно зустріла дівчат тітка Алла. Наступного ранку повела їх на пляж, ввечері – на спектакль в « Музкомедію», заздалегідь придбала квитки і в інші театри. Організувала для них екскурсію по Південній Пальмірі. Що й казати, від такої культурної програми гості були у захваті.

Подружки купалися, вчилися плавати, загоряли й читали придбаний дорогою до моря в кіоску томик віршів. М’яч зненацька вибив з Ірининих рук книжку. Група хлопців неподалік грала в волейбол. Ірина, дарма, що невисока на зріст, підвелася і майстерно адресувала подачу в центр майданчика.

— О-о – о, дівчино, та ви молодець, ідіть до нас, під час гри засмага краще пристає! – почали запрошувати хлопці.

— А що, Валю, ходімо, покажемо цим зухвалим одеситам як з м’ячем треба поводитися.

Наступного дня з тієї компанії студентів сільгосвишу на пляжі з’явилися тільки двоє : Олег і Борис. Відтоді відпочивали разом. Ходили на концерти, спектаклі та в кіно, жваво обговорювали побачене, висловлювали свої думки. Не помітили, як закохалися по вуха… Блондин Олег – у брюнетку Ірину, чорнявий Борис – у білявку Валентину. Але настала пора прощатися. Майбутній економіст Борис озвучив геніальну, на його погляд, ідею: «Дівчата, поки не розпочався навчальний рік- їдьте й переводьтесь до Одеського педінституту. Ми з Олегом без вас тепер життя не уявляємо. Хочете – підемо з вами домовлятися».

— Та якось вже самі впораємось, – усміхнулась Валя.
Найважче було вдома. Дівчата ледве переконали – умовили своїх батьків дати згоду на переїзд.

І ЗАВИРУВАЛО студентське життя, яке закінчилося одним весіллям в затишному одеському ресторані для двох нерозлучних пар. Мама Ірини напівжартома – напівсерйозно промовила тоді:

— Ви неправильно, дівчата, женихів обирали. Чорнява мала б бути парованою із чорнявим Борисом, а білява – з Олегом.

— Мамо! Ну що ти таке кажеш? – обурилась донька. Через роки вона таки згадає ті мамині слова…

З ДИПЛОМАМИ і гарненькими дружинами повернулися Олег та Борис в рідні села, мешкали в сусідніх районах. Ірину Андріївну радо зустріли в місцевій середній школі, де саме пішла на пенсію російський філолог. Свої міцні знання предмета вона з любов’ю передавала дітям. З конкурсів та олімпіад її вихованці привозили найбільше перемог.

У них з Олегом виросли дві чудові донечки. Надійка на фірмі в Одесі перекладачем працює, Любця – економістом. В п’ятдесят бабусею і дідусем стали. «Я- найщасливіша в світі людина!- зателефонувала Валі. А та на радісне повідомлення подруги відреагувала якось занадто стримано. Не хотіла своєю хворобою псувати їй хороший настрій. За півроку проводжали Валю в останню путь.

Неначе щось обірвалося в душі Ірини. «Чого ж мовчали?- дорікала, плачучи, Борисові. – Може б ми чимось допомогли, може б врятували…»
НЕДАРМА кажуть, що біда не приходить одна. Життєрадісний, завжди в русі Олег одного ранку просто не прокинувся. Інфаркт… Ледь трохи отямилася від горя, шукаючи порятунку в роботі, як кількість годин у школі зовсім зменшилась.

— У вас, Ірино Андріївно, є шанс на друге дихання, – сказали їй у райвідділі освіти.

— Що ви маєте на увазі?

— Вам лише 53 роки. Ще можна піти вчитися, оволодіти англійською мовою, адже у вашій школі її викладає пенсіонерка. Жінку здоров’я підводить, вона давно просить заміни.

— Я німецькою володію.

— Ви не чуєте? Потрібен вчитель англійської! А ви, Ірино Андріївно, зможете, ви – талановита людина!

І довелось поринути з головою в нову справу. Сесії, контрольні, безсонні вечори за навчанням в магістратурі. Як бонус – доньки з зятями у вихідні чи свята привозили онучок погратися, відвести душу. Отак і минули півтора року.

8 БЕРЕЗНЯ її робочий кабінет, вітальня вдома вщент наповнені квітучими вазонами і букетами квітів, подарованими вже дорослими і сьогоднішніми учнями, їхніми батьками і колегами. Підійшла до вікна, насолоджуючись ароматами. Біля воріт зупинилась чорна автівка. Невже Борис? Так, це він прямує до дверей з великим букетом троянд.

— Зі святом, Іринко!Давно збирався тебе відвідати, а сьогодні ще такий сон приснився…

— Який?

— Начебто прийшов я поздоровити Валю з 8 Березня, а вона сумно так говорить:

— Ти про Ірку мою, бачу, зовсім забув, кинув одну напризволяще. Сам не живеш, а існуєш, і вона там плаче. Їдь до неї, дуже прошу, об’єднайте свої долі. Життя таке коротке, поспішай…

— Шанс на друге дихання, – тихо сказала, згадавши дворічної давнини розмову з працівником відділу освіти.

— Що, Ірочко?

— Та це я так, згадала дещо. Мий руки – і до столу. Я сьогодні з задоволенням чаклувала на кухні, є чим тебе пригостити.

Джерело