— Олексійку, милий! Давай одружимось! Будь моїй донечці за батька, а я вік тебе любитиму, адже бачу – ти й досі не жонатий, бачу, в мене закоханий. Чим тоді Олексій керувався незрозуміло, але відмовив, хоч і кохав її усі ці нескінченні роки За матеріалами Волинська Газета

Одружився, бо людяна! Їхати у відрядження довелося поїздом. У купе, окрім сивого чоловіка, нікого не було. Але як тільки відчинила двері, він відразу встав, запропонував допомогу. «Не перевелися ще справжні джентльмени», – майнуло тоді в голові.

Попри вік, стрункий, кремезний. Згодом виявилося, що переді мною колишній вiйськовий. Хоча, як сказав Олексій Миколайович (так звали мого тимчасового супутника), колишніх офіцерів не буває. Виправка постійно дається взнаки! Як це буває в дорозі, розговорилися. Згадав Олексій Миколайович свою «бoйову» молодість. О, він був ще тим ловеласом! Але найбільше запало в душу перше кохання:

– Познайомився я з Валею на танцях. У нас тоді в Будинку культури такі вечори організовували, куди там нинішнім клубам! Тоді я саме на канікули додому з вiйськового училища приїхав. Ох, Валя і красунею тоді була! Купа кавалерів коло неї вертілося, а вона лише зі мною танцювала. Я теж тоді нічогенький був – високий, стрункий (не те що зараз – підтоптався), ще й у вiйськовій формі.

Після танців провів додому. Навіть не торкнувся її, бо дівчина виявилася такою суворою. Обійняти теж не дала. Ото вихованнячко! Домовилися про побачення. Стали зустрічатися. Невдовзі мусив повертатися на навчання. Чмокнула на прощання в щічку. Листувалися, правда, я писав частіше. Дуже вже мені Валя сподобалася. Певно, гонором своїм. Як тільки приїжджав додому, відразу біг до неї. Дівчина теж вчилася в місцевому інституті.

Так минув рік нашого знайомства. Стала Валя мені писати, що один знайомий кличе її заміж. А я відразу відповідь: не йди за нього, а виходь за мене! Дочекайся мого повернення – і ми заяву в РАЦС понесемо. Прикипів до неї сецем, не виходила та дівчинина з голови. Ледве дочекався закінчення екзаменів (остання сесія, далі мали бути випускні іспити і призначення в якусь частину).

Приїхав додому, кинув сумку, взяв паспорт, гроші і – до Валі. Навіть мамі нічого не сказав. Вирішив: потім усе поясню. І це ж треба – дорогою зустрів нашу спільну знайому. Вона з таким гарним букетом кудись поспішала. Я ще й подумав: от телепень, про квіти ж забув! Подруга, помітивши мене, спинилася, привіталася, запитала, куди поспішаю. А я їй, звичайно, кажу: до Валі. Знайома раптом почервоніла і випалила: «Не ходи, не треба. Валя заміж сьогодні виходить. От іду вітати…» Мене наче хто – крижаною водою облив. Не чекав такого від Валі. Не пам’ятаю, як удома опинився. Нікого не хотів бачити, не міг пробачити зради…

Запитую, чи потім бачилися з Валею, адже ж була якась причина її вчинку.

– Так, ми зустрілися років через чотири-п’ять. Я вже служив, але так і не одружився. Вона була така ж красива. Запросив її в ресторан. Посиділи, побалакали. Валя пояснила, що вийшла заміж за Юру, бо він був увесь час поряд, а я далеко… До речі, вже встигла тоді з ним розлучитися, бо став заглядати в чарку. Хоча й мала донечку. Нащо, каже, їй таке нещастя по життю тягнути?!

Потім подивилася мені прямо в очі й несподівано запропонувала: «Давай одружимося, ти ж до цього часу не жонатий, бачу, що любиш!». А в мені наче щось злaмалося, гордість заговорила, хоч і кохав ще, не простив її, тож відверто відмовив: мовляв, ні, вже пізно. Друзями – залишимося. А Валя – з тих жінок, які церемонитися не будуть. Щось не так – і розмова коротка: до побачення!

Тож підвелась і не прощаючись пішла геть… У мене до цього часу вдома є її фото. І дружина моя бачила, але сказала: «Хай буде, це ж твоє минуле». Хороша вона в мене, людяна. Тому й одружився. Скільки потім зраджував (я ж на флоті служив), вона – ні слова, дітей гляділа. Може, й не здогадувалася.

Валя би не пробачила: відразу б залишила. Років десять тому бачив її востаннє, як приїжджав маму відвідати. Запросив у ресторан поговорити. Вона так гордо: «Нема нам про що балакати». Не простила, значить, моєї відмови. Років п’ять тому, переказували, не стало її. А ми, слава Богу, з моєю Танею вже понад сорок літ разом, внуків дочекалися… Правда, от чомусь забути Валю ніяк не можу…

Олексій Миколайович задумався і ще довго мовчки дивився у вікно. Журився, що тоді відмовив, згадував щасливі роки подружнього життя чи короткі миті пристpасті? Хтозна…

Ната МОРОЗОВСЬКА.