Книги стоять в порядку зменшення розміру. Різнобарвні свічки на поличках поєднуються з малюнком на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер. Шарманнн.

– Вибач, я не встигла прибрати, – сказала подруга і поправила декоративну подушку, що несиметрично лежала подушку на модному дивані.

«Знущається, чи що? – подумала я. – кокетує? »

– Нічого, як-небудь витримаю, – підіграла я.

Я сама жодного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду. Мій будинок – це обитель хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають чашки з недопитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладді розкидані ляльки – Катю, прибери!!! – і підручники сина – ти уроки зробив? – і хто-небудь, зніміть вже білизну з сушарки, ви ж бачите, мені ніколи, я прибираю за кішкою, яку знудило шерстю на диван.

Йдучи в гості, я упустила вішалку для верхнього одягу, на яку навішали цілу гору одягу, причому не обов’язково верхнього.

«Зі мною щось не так, – думала я, насолоджуючись чужим затишком. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, як на листівці…».

Я ніколи так не зможу.

На наступний день вранці я посварилася з донькою. Їй два роки, а це вік протесту.

В садку планувалося урочисте фотографування, потрібно ошатно одягнутися. Моя нехочуха відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідничку», яку я вчора кинула в прання, коли донька заляпана її супом.

Я пояснювала, благала, переконувала. В результаті психанула, дістала з прання спідничку, на якій суп підсох і став непомітний, чим негайно ощасливила дочку. Та весело і покірно одяглася і, щаслива, вирушила в садок.

Гарну сукню я взяла з собою в пакеті, на випадок, якщо передумає.

В садку в районі шафок клубочилися батьки і діти. Дівчатка-принцеси, з бантами і шпильками, в шикарних бальних сукнях пхикали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені жарко».

Моя ганяла в суповий спідниці і реготала над іграшковим їжаком.

Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики і маєчки. Більшість схилялися, що варто, тому що «тканина після прасування стає м’якшою», і взагалі «я кожен день прасую».

Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не прасувала жодних трусяшок, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу – зручно і не мнеться.

Одна мама прямо в роздягальні відпарюєте доньці… бант.

«Зі мною щось не так, – думала я, дивлячись на ідеальні суконьки дівчаток. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, прасують кожен день».

Я ніколи так не зможу.

Я поцілувала дочку у макушку. Вона пахла копченостями. Суп був гороховий.

– Кать, давай сукню одягнемо? Красиву! Га?

– Нііі, не хочу! – затялася моя принцеса.

Я не стала наполягати. Я хочу, щоб на фотографії вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю фотографію і радіти її солодкій кокетливій усмішці і блискучим очкам, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду.

По дорозі на роботу я заїхала зробити мейк до Юляші. Юляші, на хвилиночку, під п’ятдесят, але виглядає вона на 25. Тому Юляша, а не Юлія Михайлівна.

Коли я її бачу, я питаю:

– Ти в холодильнику спиш, Юляшко? Або молодильні яблука жереш? Чи у тебе є портрет Доріана Грея, який за тебе старіє?

Тому що це неможливо – так виглядати у пів століття.

– Це ботокс, дитинко. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж пора. Он мімічні вже розперезалися, – каже Юляша і схиляється до мене близько-близько, мастить тоналку на мої прищики.

«Зі мною щось не так, – думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, завжди молоді і свіжі…».

Я ніколи так не зможу.

Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, жартую зі сцени і завжди з недовірливим захопленням роздаю автографи: «Вам справді сподобалося?».

Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують, ну щастя же!

Після заходу я прийшла в гардероб і присіла за стійку, перезулася з туфель в чоботи. Вийшло, ніби я сховалася.

До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова про мене.

– Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, – сказала одна.

– Ага, і я, – підтримує інша. – Я б вийшла і Богу душу віддала там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї і думаю: «Це якісь суперлюди. Я ніколи так не зможу! »

Я виринула з-за стійки з криком «Зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку.

– Зможете! Зможете! Зможете!!! – закричала я, потираючи забите коліно. – Але є одне «якщо».

– Яке? – посміхнулися дівчатка.

– Якщо захочете!!!

Моя подруга Таня – дизайнер, і її будинок – це її візитка. Створення цієї візитки забирає весь її час, сили і талант, тому що її робота – це її покликання.

Залишається тільки на фітнес, тому що такому будинку треба відповідати. На інше не залишається, але Таня рада, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проектів.

Це її вибір, і він робить її щасливою.

А у тих мам з роздягальні покликання – бути мамами. Жити інтересами і потребами своїх дітей. Вони так швидко ростуть, ці діти, і скоро зовсім дорослі доньки і сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості прасувати  суконьки і трусяшки своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають.

Зате мами запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, відчувати себе мамами, потрібними, хорошими, ідеальними.

Найкращими.

Це їх вибір, і він робить їх щасливими.

Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою.
Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цьому навику своїх дітей. Передаю їм ці флюїди – внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті і з зморшками, розсипаними по обличчю.

Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйона інших справ… І це прекрасно.

Це означає, що з усіма все так!

З усіма все нормально!

Просто хтось сьогодні в непрасованих трусятах.

Автор – Oльга Cавельєва.

Фото ілюстративне.

Джерело