Злющий, аж кипить. Я слова промовити не можу. У кімнаті темно, ніч і чоловік з сокирою. Є від чого дару мови позбутися.

– Вставай, каже він мені таким голосом, що ноги підкошуються. Встаю, йдемо до вхідних дверей. Бачу двері де замок вирубані сокирою, розкришені просто в труху. Двері у нас дерев’яні в той час були.

Виявляється чоловік звільнився раніше і повернувся вночі додому. Ключа у нього з собою не було, каже забув удома. Почав він стукати. Я не відкриваю. Каже, що бив довго і сильно, а потім не витримав, розбудив сусідів і взяв у них сокиру, щоб зламати двері і зайти в квартиру.

Поки він лупив по дверях сокирою я спокійно спала в дальній кімнаті. Я взагалі дуже міцно сплю. Прокинувся весь під’їзд, а я хоч би що. Нарешті він вибив двері і зайшов. Вже не знаю, що він думав побачити в квартирі, але побачив тільки мене. Розлютився він непомірно.

– Що сусіди тепер подумають? Що ти гуляєш, а я за тобою стежу? – сичав він. Я мовчала. Ну що мені було відповідати. І винна і не винна. На наступний день всі сусідки поглядали на мене багатозначно, а сусіди недвозначно натякали, що вони ще ого-го-го. Хоч табличку собі на лоб прибий. Не поясниш ж кожному, що я просто міцно сплю. Та ніхто й не повірить.

Так і закріпилася за мною слава недобра. Добре, перевели нас в інше місто, а то сил просто не було терпіти косі погляди місцевих дам і натяки чоловічого населення. Плітки про мене поширювалися найбезглуздіші. Я навіть пишатися собою почала. Яка я незвичайна.

Джерело