Аліна швидко йшла весняною вулицею. Обабіч асфальтованої дороги білими свічами горіли каштани та розпускалися кущі бузку. Аромат неймовірний. Дівчина на мить зупинилася. Вдихнула на повні груди. Хотілося розправити крила і летіти вгору, до сонця. Та вона пригадала, що у неї призначена зустріч, і вирішила поквапитися, бо спізнюватися не любила.

Якщо чесно, то Аліна не була в захопленні від майбутнього побачення. Вона підійшла до кафе, що в самісінькому серці міського парку, й одразу побачила людину, яка її сюди запросила. Ефектна блондинка сиділа за одним зі столиків на терасі. Вона ліниво потягувала вино з келиха, повсякчас озираючись довкола. Напевно, думала, що Аліна не прийде. Дівчина хотіла відмовитися від зустрічі. Ну, навіщо їй бачитися з дружиною свого колишнього?

І про що їм розмовляти? Та потім подумала, що коли відмовиться, то виглядатиме лицеміркою та боягузкою. А їй не було чого приховувати і кого боятися. Вона давно поставила у стосунках з Романом велику крапку. Навіть більше, намагалася забути, наче сон. У них усе було банально просто: вона кохала Романа. Він її – ні.

Тепер усе видавалося настільки далеким, що здається, наче відбувалося в іншому житті. Тому й дзвінок Зої, як і її прохання зустрітися, здивували Аліну. Вони пересікалися декілька разів у спільних знайомих, але трималися холодно та ввічливо…

Аліна присіла навпроти блондинки. Замовила собі ананасовий сік та порцію улюблених млинців з чорницею.

– Навіщо кликала? Про що хотіла поговорити? – Аліна пильно подивилася на співрозмовницю.

– Поговорімо як жінка з жінкою. Я все знаю про тебе і Романа. Він сам розповідав про ваші стосунки, про те, як ти була закохана у нього до безтями. Тільки зрозумій, тепер він зі мною. Ми разом живемо. Я його дружина. Дай йому спокій.

Аліна на хвилину втратила здатність говорити. Вона була шокована.

– А з чого ти вирішила, що я його переслідую?

– Я бачила твої смс, ти часто є в журналі дзвінків, і я читала ваше листування. Зрештою, я бачила вас разом на автобусній зупинці. Що ти робила на іншому кінці міста? Звісно, очікувала Рому. Таких почуттів не забувають. І він не той чоловік, якого просто так віддають суперниці. Та ти програла. Рома кохає мене.

– І тому ти досі дружина без штампа в паспорті, – Аліна іронічно всміхнулася. – Послухай, Зоє, я не знаю, що тобі розповів Роман, що ти собі нафантазувала, але між нами давно все скінчено. Бачу, ти не віриш. Я буду відвертою. Я справді його кохала. Думала, що він той один-єдиний. Роман майстер розповідати байки і прикрашати дійсність.

Але повір мені, й половині з того, що він говорить, не варто вірити. Я не билася в істериках і не намагалася накласти на себе руки. Я хотіла бути з ним і декілька разів хотіла реанімувати стосунки, яких, по суті, й не було. Наш роман – це гра в одні ворота. І це я його покинула. Не могла більше терпіти.

Він легковажний. І навіть коли Рома стоятиме на колінах і присягатиметься, що ніхто, крім тебе, йому не потрібний, ще не означає, що за тиждень він не прийде додому на світанні і, викурюючи цигарку, не розповість про те, як перевіряв сходи гречки з якоюсь кралечкою. Ні, вибач. Можливо, у вас усе інакше. Я буду лише рада.

Так, ми бачилися, так, я можу привітати його з Новим роком чи Днем космонавтики, але це не вказує на те, що я хочу його повернути. І я тобі не суперниця, Зоє. Аліна встала. На хвилинку задумалася. Дістала із сумочки декілька купюр і поклала на столик. Поряд із грошима залишила білий конверт. І пішла. Зоя лише чула, як стукають її каблуки доріжкою, вимощеною плиткою.

Вона розмірковувала над словами дівчини, котру вважала суперницею. Знала, що вона має рацію. Потягнулася до конверта. Відкрила і вийняла листівку. Відразу здогадалася, що тримає в руках. На титульній стороні були зображені молодята і красувався напис «Запрошуємо на весілля». І Зоя зрозуміла, що щойно зазнала поразки у війні, яку сама оголосила, в якій боролася сама зі собою.

Вона думала, що проблема в Аліні, вважала її суперницею та головною лиходійкою. А насправді все було банально просто: Роман не створений для сімейного життя і не може бути вірним одній жінці. І як би вона не втішала себе думкою, що він зміниться, знала: це самообман. Деякі речі ніколи не змінюються.

Із запрошення, яке залишила Аліна, всміхалися щасливі наречені…

Джерело