Різдвяні свята цьогоріч виявилися незвичними, зовсім не зимовими. Були вони немов огорнуті весною, ледь уловимим запахом якої наповнювалося повітря – запахом свіжості мокрої землі, перегнилого торішнього листя і дощової вологи.

І лише де-не-де потемнілі, скупі купки снігу обабіч дороги, в садках й на городах віддалено нагадували про зиму, а той настрій, яким світилося вікно кожної оселі ще з самого Різдва, – про Водохреще, що настане завтра і теж буде дивним – без скрипучих морозів, без міцної криги на озері, де рубатимуть ополонку у вигляді хреста – усієї тієї сніжної краси, без якої чомусь так важко собі уявити Йорданське свято.

Зіп’явшись на ліжку, Дарка відгорнула фіранку й визирнула у вікно. В будинку навпроти готувалися до Щедрого вечора, сусід обходив господарку, а господиня метушилася на кухні, мабуть, готуючи “голодну” кутю…

Дарка відчула слабкість, перед очима все попливло, і вона знесилено впала на подушку. “Схоже на застуда… І чому вона не зачекала? Бодай на кілька днів”, – важко зітхнувши, подумала вона, – хоча… Що б воно змінило?..”

Вона приготувала б кутю і пісну вечерю, запалила б свічку і довго б молилася. І ця молитва була би не просто звертанням до Бога, а своєрідним чеканням батька, як тоді, перед Різдвом, коли він пішов із хати й не прийшов на Святвечір, повернувшись вночі ледь на ногах стоячи. Скільки ж вона молитов змовила тоді? Не злічити… Та не тримала на нього образи. Йому важко, його покинула мама, але він мусить дати собі з тим раду і пережити це. Вірила, що так справді буде, бо знала вдачу батька, на якого була дуже схожа, – мусить пережити…

А потім вона б знову перечитувала вітальну листівку від матері з далекого Неаполя й думками була би поряд із нею, з її новою сім’єю, з тими, ще незнайомими їй, людьми, з якими мама щаслива. Ця тепла безсніжна зима чомусь особливо гостро навіювала Дарці відчуття материної присутності… А потім гурт хлопців та дівчат під її вікнами защедрує жвавих щедрівок, і вона мимоволі всміхнеться, бо не все так погано, як, можливо, здається, а вночі, прихопивши посудину, подасться на озеро, де святитимуть воду…

Ця вода дуже помічна, казала колись мама, допомагає від усіх негараздів…

І ті думки заколисували її разом із лагідними мелодіями щедрівок, що вже витали над селом разом із першими сутінками. І снився їй білий лапатий сніг, що так приємно рипів під ногами, і морозець іскрився всіма кольорами райдуги в повітрі, й були вони втрьох разом, як колись, – вона, мати й батько, і було їй так тепло, так добре…

Дарку розбудив стукіт відчинених дверей. Яскраве світло осяяло кімнату, й вона знову заплющила очі. Холодна рука торкнулася її чола. Над ліжком схилився батько у мокрій від дощу куртці, тримаючи збанок зі свяченою водою. То він був на озері, де святили воду! А вона навіть не чекала…

Дарці хотілося кинутися йому на шию і розплакатися. То, мабуть, від самопочуття недоброго стала вона такою вразливою…

– Ось, візьми, попий… Пам’ятаєш, мама казала, ця вода помагає від усякої проблеми… – заговорив він.

– Так, – відказала Дарка, – але спершу ти як господар…

Батько перехрестився, відпив і подав їй дзбанок. “А тепер справді все в нас буде добре, – всміхнулася думці Дарка, зробивши ковток свяченої води, – вода ця ж помічна від усіх негараздів…”

Автор – Оксана САЙКО.

За матеріалами – Українське слово.

Фото – ілюстративне.