Коли В’ячеслав і Тамара ставали на рушничок долі, в гігантське вікно ЗАГСу бризнуло яскраве сонце, так буцім освітлювало їхню подальшу дорогу. Проте на душі в обох молодят було невесело.

Напередодні у сина з батьками відбулася неприємна розмова. В’ячеслав довго не зважувався її розпочати, та зрештою набрався хоробрості.

— Мамо, я збираюся одружуватися, — мовив по вечері.

На той час він відслужив в армії, заочно навчався в політехнічному інституті. Трудився на заводі автозапчастин. Гроші заробляв немалі.

На якусь мить в оселі запанувала мовчанка. Мама збирала зі столу порожні миски, батько вшпилився в газету. Згодом відклав її і повагом спитав:

— Хто вона?

— Та вона, тату, з селянської родини. Батька нема, покинув, коли ще маленькою була, мама працює в колгоспі ланковою. А Тамара трудиться на камвольно-суконному комбінаті ткалею. Мешкає в гуртожитку.

Розмова продовжилася наступного дня після вечері.

— Оце, сину, — суворо мовив батько, — ми з матір’ю посовітувались і рішили: не пара вона тобі. Не бери. Он краще сусідську Нелю взяв би. Гарна дівчина. І дім є, і гроші гарні получає.

— Тату, — заперечив син, — кажуть: вона — велике ледащо, вдома робити нічого не хоче. Якби тільки спати та гулі.

— Зате вона в міськраді секретаркою робить. Дивись, може б, і комунальну квартиру одержали, — окинув поглядом кімнату з вигорілими від сонця шпалерами.

— А коли, сину, весілля? — поцікавилася мати.

— Завтра, мамо, в ЗАГСі реєструємо шлюб. Весілля — не головне. Можемо й не гуляти. Нам би дах над головою.

— Щодо весілля, сину, ти правильно кажеш. Які у нас із батьком статки? Та ще й хворі обоє.

І ось настала довгождана урочиста мить. Простора зала. Наречені — на рушничку. Привітальні слова. Нехай трохи й шаблонні, але хвилюють. Звучить вальс Мендельсона.

— Чи бажаєте ви стати дружиною?

— Так.

— Чи бажаєте ви стати чоловіком?

— Так.

Батьки до ЗАГСу не прийшли. Молодята приїхали додому на «Волзі». В’ячеслав вийшов першим, подав коханій руку:

— Прошу.

На порозі дерев’яного будинку, пофарбованого в зелений колір, стояли батько й мати. Син зрозумів усе одразу. Замість хлібини в руках — на обличчях обурення.

— Тату, дозвольте?

— Ні, сину, ти пішов проти нашої волі! — відкарбував батько.

— Ми не можемо вас благословити, — низько схиливши голову, додала мати, поправляючи хустину, що опустилась на самісінькі очі.

Молодята ще якусь мить стояли розгублені та збентежені. Першою оговталася Тамара:

— Не переймайся. У нас із тобою є запасний варіант. Поїхали до Гомеля. Там у мене мешкає рідна тітка по маминій лінії. Дітей у неї зроду не було, чоловіка торік не стало. Живе сама у двокімнатній квартирі. Не раз запрошувала, аби я до неї перебиралася. Все ніяк не зважувалася. А це саме нагода.
Підійшов міський автобус. У чому були, в тому й поїхали на залізничний вокзал.

Батько з матір’ю переживали: «Що ж ми наробили?!» Та вдіяти нічого не могли. Син більше не повернувся ні сам, ні з дружиною. Спочатку не стало матері, а згодом і батька.

Молодята так і залишилися мешкати в Гомелі.

Автор – Віталій ЛЕУС.

За матеріалами – Українське слово.

Фото – ілюстративне.