Мoя мaма зaвжди кyпувала дoдому пo чoтири-п’ять пaчок сoлі, ввaжала, що «Сoлі бaгато нe бyває!». Тa якoсь я пoмітила, щo у нeї закiнчилася сiль і вiдразу ж пoговорила з свoїм чoловіком.

На думку моєї мами, можна не мити підлоги, через день бігати в магазин за цукром, забувати про посуд в раковині. Але відсутність в домі запасу солі – найголовніша і вірна ознака поганої господині. Пам’ятаю, в дитинстві: збираюся в магазин, отримую список і гроші. Обов’язково, першим же пунктом, йшла сіль. Джерело

І плювати, що на кухні в ящику п’ять кіло хлориду натрію. «Солі багато не буває!», – говорила мама. З магазину додому ледве-ледве тягла п’ять кілограм картоплі, інших овочів, яйця, фрукти, рибу, макарони і сіль, і в додачу – два кpитичних пакета.

В мої тринадцять років мама перестала спілкуватися з сусідкою. Не панська це справа – з недохазайкою васькатися: – Вона за сіллю прийшла! За сіллю, з брудною сільницею!

У доброї господині сіль ніколи не закінчується, – багатозначно піднявши вказівний палець вгору, мама без найменшого жалю розірвала дружні відносини. Мамина любов до покладів солі стала в нашій сім’ї легендою. Навіть порахувати не можу, скільки разів вона отримувала її в подарунок.

Один раз пожартував тато: у велику трилітрову банку заховав колечко і засипав його об’єктом маминої манії. Обpазу він пережив, терпляче чекаючи коли ж мама виявить подарунок. Чекати йому довелося два з половиною роки – рівно стільки по сусідству з пакетами простояла банка. Мама знайшла колечко, але образилася ще раз. За мовчання.

Слідом за батьком відзначилася бабуся: вони з дідом притягли мішок в половину центнера вагою. Здавалося б, одним махом вирішили всі наші проблеми, аж ні … Сіль виявилася не така. «Яка – не така? Недостатньо солона?»- з’єхидничала бабуся і забрала неприйнятий дар.

Дід потім цією сіллю доріжки на дачі по весні посипав. Мамині подруги і колеги теж щосили намагалися один одного перевершити: шкатулка, обов’язково з солоною начинкою; соляний світильник; путівка на Солені озера, подарована в честь виходу на пенсію …

Навіть коли я поїхала вчитися до великого міста, відстань не стала перешкодою для контролю моєї гарності як господині: сіль ми не купували всім гуртожитком. Як мінімум кілька пачок завжди затесується серед маминих продуктових посилок.

А підбивання «Ірка, дай солі!» Переслідують мене досі на зустрічах випускників. Пам’ятаю, як порадила нареченій брата розоритися і купити кілограм з п’ять солі, прибрати в шафу і ненароком маякнути перед мамою запасом, щоб вона побачила.

Так у мами з’явився зайвий привід для радості: «Хороша дівчинка, відразу видно – господарська, не пропаде з нею син!».

Нещодавно мама овдoвіла. Мамі стукнуло шістдесят п’ять років. Ми з дружиною брата допомагали на кухні, коли я звернула увагу на дивну деталь: в шафі сиротливо лежав один-єдиний пакет з маленькою жменькою солі.

«Мені одній багато не треба, два роки одну пачку тягну, ніяк закінчитися не може», – сумно посміхнулася вона. Залишків не вистачило, довелося бігти в магазин.

Повертаючись до мами з пакетом солі, мене як обухом по голові: це не сіль у мами закінчилася, а закінчилася ціла епоха – епоха нашої сім’ї, сполучною ланкою якої була мама.

Діти, батьки, часті гості, море готування … Все це залишилося в минулому: тата немає, ми з братом роз’їхалися хто куди, мамині колеги і подруги – хто у дітей, хто в краще світі. Навіть сусідка, та сама, з якою мама спілкуватися перестала, квартиру продала і до моря перебралася. Після ювілею я поговорила з чоловіком, і ми забрали маму до нас.

Троє наших дітей стрибали від радості, дізнавшись що бабуся буде поруч. І що б Ви думали? На другий же день після переїзду вона з магазину принесла три пачки солі … Що тут сказати? У людини життя триває.