Сутінки обіймали натомлену землю. На зміну гамірному теплому, навіть трохи спекотному вересневому дню надходила тиха прохолодна ніч.

Роса почала рясно вкривати все навкруги, обіцяючи щедрий урожай грибів. Люди після клопіткого дня поховались по домівках, і в кожному будинку то там, то там спалахували жовтим приємним світлом квадратики затишних віконець.

У мальовничому куточку сільської вулички біля одного з будинків сиділа на лавочці дівчина. Пестячи рукою рудуватого песика, що лащився до ніг, дівчина тяжко зітхала та щоразу поправляла неслухняне волосся кольору золотої пшениці, що вперто спадало на очі навіть від найменшого подиху вітру. Дівчину звали Ольгою.

За матеріалами – “Є”.

…Вже другий рік Ольга жила сама у хатині, що дісталася їй у спадок від бабусі. Навіть відокремившись від батьків, Ольга не поспішала із заміжжям. Її найкраща шкільна подруга Катерина вже давно вийшла заміж, стала матір’ю і навіть встигла зачерпнути ківш сімейного лиха. А Ольга все чекала свого єдиного, і на всі набридливі питання, занадто зацікавлених жіночок-односельчанок, незмінно відповідала: «Свою долю не обійдеш, не об’їдеш».

На відміну від Катьки, для Ольги ніколи не було ідеєю «фікс» вийти заміж. А от її подруга навіть у шкільні роки користувалась неабиякою популярністю, зводячи з розуму своїми чорнявими кучерями і карими очима з бісиками в погляді. Катька вискочила заміж одразу після закінчення школи. Для неї було принциповим вигідно влаштуватись в «сімбуд» – сімейно – будівничий. Тому ні про яку вищу освіту для Катьки і мови не було.

Чоловіка Катерина знайшла у сусідньому селі, а, точніше, це він її знайшов. Опісля весілля молодятам купили окремий будинок, мовляв, живіть власним сімейним життям, ніхто вам не заважатиме. Усі подружки заздрили новоспеченій нареченій – її Ігор був розумником, красенем, та ще й заможним, із власним автомобілем. У сім’ї – син-одинак, а отже, батьки жили лише для нього, і все віддавали сину. «Ото пощастило Катьці, — шепотіли їй услід. – Це ж треба, багатим і чорт дітей колише». Через дев’ять місяців у подружжя знайшовся синочок.

Ігор був не те, що на десятому, а, може, й на сотому небі від щастя. Сказав Каті, що вона в нього ніколи не працюватиме, бо вона створена для краси і кохання. Балував свою молоду дружину різноманітними подарунками. Катька на всі захоплено–заздрісні репліки подруг повчально відповідала: «Я ж вам завжди казала і казатиму: головне для жінки – вдало вийти заміж».

Та на Ольгу ці повчання не діяли. Після школи дівчина поїхала вчитися до міста. Від залицяльників відбою не було. Та Ольга вперто не хотіла їх помічати, бо вважала, що треба спершу освіту здобути, на роботу влаштуватися, а потім уже й про сім’ю думати. Бабці-сусідки все радили: «Ти там у місті гав не лови, кавалера собі знайди та й лишайся, а то будеш у селі все життя корів доїти». «Свою долю не обійдеш, не об’їдеш», — вкотре повторювала Оля. Вивчилась на вчительку, повернулась до рідного села, влаштувалась у школу.

Бабуся заповідала їй свій будиночок. Тому Оля і вирішила поселитись сама, щоб не заважати молодшому братові, який залишився з батьками. Усе було у молодої дівчини, а пари собі ніяк не змогла знайти. А може не хотіла?

Інколи Ольга приходила в гості до Катьки, допомагала бавити малюка і все частіше стала помічати, як її подруга ставиться до чоловіка, не цінує свого щастя. А він же заради Катьки згоден був і в Крим, і в Рим. Та, мабуть, зурочили люди Катьчине щастя. Потрапив її Ігор в автопригоду. Був на межі життя. Навіть лікарі казали: «Моліться. Тут лише Бог допоможе». Ольга щиро вболівала за долю друзів, допомагала усім, чим могла. На щастя, Ігор виграв поєдинок. Та все ж було одне але, їм повідомили ще одну невтішну новину: чоловік ніколи не ходитиме.

Коли Катя забрала Ігоря додому, Ольга постійно допомагала подрузі. Кожну вільну годину вона присвячувала Каті, її синочку та чоловіку. У Катьчиному домі завжди намагалася бути веселою, підбадьорювала Ігоря, заспокоювала його, що все буде добре. Але Ігор, лежачи у ліжку, ввесь час дивився у стелю і шепотів: «Скоріше б вже дні мої скінчилися. Навіщо я буду для близьких тягарем? Хіба це життя?» Ольжине серце запікалося невимовним жалем, відчай безпорадності огортав її душу, але вона, зібравши усі зусилля, усміхалася і продовжувала підбадьорювати Ігоря.

Катя була вдячна подрузі за турботу, але було очевидним, що здоров’ям чоловіка вона мало переймалася. А в те, що сталося вчора, Ольга взагалі не хотіла вірити. Катька попрохала її прийти увечері. Оля, купивши гостинців малому, поспішила до подруги. Катька, крутячись в передпокої біля дзеркала, заявила: «Посидиш увечері з малим? Вечерю підігрієш. Якщо Ігор захоче їсти – нагодуєш. Але він зрідка просить».

«А ти куди?» — ошелешено спитала Оля. «Куди-куди, не закудикуй. Гуляти піду. А ти, Олю, думаєш, що я все життя присвячу тому овочеві? Я ще молода, мені справжній, чоловік потрібен, і синові здоровий батько не завадить. Тільки на жалість не дави. Хочеш – забирай його собі, якщо жалієш. Однак свого принца не діждешся ніколи. Та це я жартую, ти тільки не ображайся і мене правильно зрозумій: мені своє життя влаштовувати треба».

Того вечора світ перевернувся для Ольги. Двох давно знайомих людей дівчина побачила зовсім з іншого боку. Катя неабияк розчарувала її. Як можна бути такою безжальною і холодною до людини, яка ладна була за тебе увесь світ віддати? А от в Ігорі Оля розгледіла надзвичайно цікаву особистість. Уклавши малого спати, Ольга запропонувала Ігорю вечерю. І він не відмовився. А потім була довга відверта розмова.

«Ти думаєш, Олю, я не розумію, куди пішла Катя? Душа моя рветься на шматки, але Катя правильно робить. Навіщо їй, молодій, красивій, такий тягар? Мені б скоріше піти, щоб вона була зовсім вільною, і щоб сумніви її не гризли. А я так хотів, щоб ми були щасливими… Я б їй увесь світ до ніг кинув». «Ігоре, ну що ти таке говориш? Хіба можна просити такого? Це ж гріх! Бог дав – Бог і забере, але це лише Йому одному відомо коли. А якщо ти залишився живий, значить, так комусь треба. Свою долю не обійдеш, не об’їдеш. У тебе все буде гаразд».

Вони проговорили далеко за північ, тоді Катя, нагуляна, стомлена, але радісна, повернулася додому.

Проводжаючи подругу з хати, Катька, змовницьки підморгуючи, шепнула їй у вухо: «Дякую, дорогенька. Ти мене так виручила. Здається, рибка клюнула»…

І ось сьогодні увесь день Ольга думала про вчорашнє. Осінній вечір прохолодою заганяв усіх до хати, лише Ольга не поспішала. Сиділа на лавці і пестила свого песика. Вона не знала, що буде далі, але точно знала, що відтепер Ігор їй не байдужий. Вона не допустить, щоб Ігоря забрали батьки, інакше він втратить бажання жити. Треба дати йому відчути, що він іще комусь потрібен у цьому світі. Проте пора спати, ранок розставить усі крапки над «і». Ольга рушила до хати, але ще довго-довго крутилася у ліжку, бо рої думок не давали заснути.

Наступного дня Катька знову запросила Олю увечері посидіти з малим. «Та ти совість май, Катерино. Хіба ж можна так часто ходити?» «Совість, Олю, це атавізм. Але ж я не можу батьків запрошувати посидіти, вони обов’язково поцікавляться, куди це я ходжу. Так що виручай, подружко. Доля на кону». І так майже щовечора. Щоразу Ольга довго розмовляла з Ігорем і її подиву не було меж: яка ж він все-таки яскрава, різностороння особистість. Ерудований, дотепний, романтичний. І як він міг закохатися у таку простуху, як Катька? Їй же що Жуль Верн, що жульєн – однаковісінько. А в нього не душа – а справжнісінький скарб.

Поступово Оля стала відчувати, що не зможе прожити і дня без Ігоря, без розмов з ним. А молодий чоловік, у свою чергу, став життєрадіснішим, усмішка все частіше з’являлась на його блідих вустах.

Незабаром Катерина поділилася з Ольгою новиною: пора розлучатися з Ігорем та виходити заміж за нового чоловіка, бо час не стоїть на місці, і поки не втрачені молодість і краса, треба поспішати. «Як же мені батькам сказати, щоб забирали сина?» — бідкалася подрузі Катька. І тут Ольгу хтось невидимий штовхнув між плечі: «Кать, Ігор поїде жити до мене. Я його заберу. Він золота людина і заслуговує на найбільше щастя». «Ти що, втратила глузд? – здивувалась Катерина. – Та навіщо він тобі? Казочки з ним на ніч читатимеш? Ну ти, Олю, й бовдурка, я тобі скажу. Бізнесмена шукай, дорогенька, а не відкривай вдома овочеву базу». «Ні, Катю, сподіваюсь, ти на мене не ображаєшся, але це моє рішення». «А мені що – ковінька в руки. Тільки тебе, бідову, жаль».

І Ольга перевезла Ігоря до себе додому. Спочатку він відмовляв її, просив не занапащувати своє життя, але Оля не здавалася. Її запалу вистачало на двох. Дівчина, щоб доглядати Ігоря, розрахувалася з роботи. Батьки зрозуміли вибір дочки і допомагали, чим могли.

Та й Ігореві батьки не сторонилися. Вони були вдячні долі, що послала їхньому синові такого янгола-охоронця. Коли Ігор офіційно розлучився з Катериною, то закохані, нарешті, змогли одружитися. Їхньому щастю не було меж. Оля прекрасно розуміла, що її чоловік ніколи не ходитиме, що вона ніколи не матиме з ним дітей, але Ігор був тим єдиним, якого вона чекала все своє життя. Односельчани, дивлячись, як молода дівчина возить у колясці свого чоловіка, за спиною засуджували її, хтось співчував, і лише наймудріші підтримували.

Треба бачити, як горіли очі молодят, щоб зрозуміти: найголовніше у житті – знайти свою половинку, а все інше не має значення.

Автор – Ольга ПРАВДИВЕЦЬ.

Фото – ілюстративне.