9 років тому, я зустріла чоловіка. Я була заміжня. Розговорилися ми зі Степаном після роботи, якимось теплим, близьким він мені здався. Ніколи не шукала ніяких зустрічей на стороні, а тут немов рідну людину зустріла, відчула. І чим більше ми говорили, счпілкувалися, тим більше я закохувалася.

Почали зустрічатися. Він знав, що я заміжня і з двома дітьми.

Дійшло до того, що я стала думати, що ось саме той чоловік, з ким я хочу провести своє життя, разом старіти. прокидатися щоранку. Прийшла додому, зізналася чоловікові. Просила у Богдана розлучення.

А вім мені: ти що, мовляв. жінко, у нас же двійко дітей! Він говорив, що я просто помиляюся, захопилася, і просив не робити дурниць.

Закінчилося тоді все тим, що Степан прийняв рішення за мене. Вирішив не ламати мою сім’ю, зупинив всі зв’язки, листування, розмови.

Працювали ми в одному закладі, але в різних відділах, намагалися не перетинатитися зайвий раз. Богдан мене простив, все у нас було добре.

Не спілкувалися ми зі счтепаном 7 років. ЦІ ось нещодавно раптом розговорилися і в очах все те саме – тепло і тяга одне до одного. Чоловік тоді розлучення не хотів заради дітей. та й мене, як видно кохав. І я погодилася зберегти родитну, думала, може пройде все і в родині все буде добре.

Але ні, я давно вже на чоловіка як на чужу людину дивлюся. Шкодую, що 7 років тому не розлучилася, не довела до кінця процес, адже починала ж.

А тепер все ще скдадніше, хоч і діти майже виросли. Вони будуть підтримувати батька, бо він хороший тато. А у мене перед Богданом почуття провини всі ці роки, як його тепер зрадити вдруге? Розумію: треба було йти тоді, бо розколоту чашку не склеїти… Зараз стою знову на роздоріжжі: залишатися з Богданом, чи слухати серце і йти за його покликом?..

Джерело