Була у мене подруга – Марія. Ми з нею не спілкуємося вже давно. Історія ця сталася 3 роки тому. А почалося все тоді, коли Марія зустріла своє кохання, а говорити про те, що чекає дитину не стала

У кожного життя складається по різному. Буває знаєш людину все життя одною, довіряєш їй, ділиш з нею останню крихту хліба, а вона виявляється зовсім іншою. І в один день вона може стати вашим найзліним ворогом, який все про вас знає. І після того дуже важко довіряти людям.

Була у мене одна подруга – Марія. Марія завжди була несерйозною людиною. Вітер гуляв в її голові і в 10 років і в 25. Так як ми були подругами з дитячого садка, то все життя доповнювали один одного. На цьому і будувалася наша дружба, ми постійно підтримували та допомагали одна одній. Так вийшло і цього разу, коли ми встали вже дорослими жінками. Шкода, що після того наші добрі стосунки скінчилися.

Історія ця сталася трохи більше 3 років тому. Марія як зазвичай знайшла кохання всього свого життя. Я вже й не знаю, яке за рахунком.

Але в цей раз її роман закінчився тим, що вона дізналася, що чекає дитинку. Вона, дізнавшись про це, не хотіла говорити цю новину своєму супутнику. На питання чому, вона не могла відповісти навіть собі. А мені говорила, нічого, живіт з’явиться і буде для нього сюрприз. Я таких сюрпризів не схвалюю, але вона мене слухати не стала.

Коли її хлопець дізнався про дитину, він – втік. Так. Саме втік. Не озираючись. Марія тут же зненавиділа цю дитину – хоча здавалося б, до чого воно тут? Чим могло завинити це янголятко?

Але щось робити було вже пізно. Через кілька місяців вона народила прекрасну дочку. Але у неї не було в планах стати справжньою матусею.

Якось вночі до мене у двері постукали. То була Марія, я розхвилювалася і впустила її. Потім мовила:

– Що ти тут робиш, Маріє? Ми ж післязавтра тебе з донькою забрати повинні?

Марія якось дивно посміхнулася:

– А я відмовилася від неї. І залишила там. Немає тепер у мене дитини.

І тоді я стала переконувати подругу забрати донечку додому. Вона ці дні жила у мене і я постійно вела з нею розмови лише про це. І через 3 дні Марію я переконала, вона забрала дитятко. Я цьому дуже зраділа, але, як виявилося, марно.

А вже через рік ми з Марією посварилися. Вона сказала, що у її доньки дуже поганий характер вона тільки й знає, що кричить і щось вимагає, вся у свого батька. А вона бідна, від цього дуже втомлюється. А винна в усьому я. Адже це я вмовила її зробити цю помилку і забрати доньку додому.

Після цього ми з Марією зовсім перестали спілкуватися. Але найгірше було те, що Марія почала про мене пліткувати. Живемо ми у дуже маленькому містечку, де багато у мене родичів та друзів, і мені сумно, що їм про мене розповідають не хороші речі, навіть коли це неправда. А нещодавно Марія зустріла мого чоловіка, коли той повертався з роботи, і розповіла, що коли ми з ним якось посварилися і він на місяць поїхав до батьків, то я зустрічалася з іншим. Чоловік спочатку розізлився, але потім я все йому розповіла, що подруга це навмисно робить, аби попсувати мені життя. Чоловік мені повірив, звичайно, адже доказів подруга не мала, але того вечора у нашій сім’ї була сварка. Ну для чого вона так зробила?

Так і живемо тепер. А я кожної ночі думаю, як тепер живе та дитина. Чи полюбила Марія свою донечку, і чи правильно тоді я вчинила?

Джерело