«Моя Любонька», – так називала доньку Марія Василівна. Завжди називала: коли тій було рік, шість, двадцять і більше. Всі довкола захоплювалися стосунками між матір’ю і дитиною. Воно, мабуть, інакше й бути не могло, бо виховувала Марія свою Любу сама. Чоловік гайнув по світах, коли малій було декілька місяців, й більше не озивався. Свою втечу мотивував тим, що, мовляв, дружині після появи доньки став зовсім непотрібним: ніби порожнє місце, а не людина.

Марія й сама відчувала в собі дивну зміну: щойно почула перший зойк дитини, до якої йшла дуже довго і важко, – здається, світ перевернувся з ніг на голову й наповнився оцим голосочком, молочним запахом. До чоловіка відчувала аж якусь неприязнь, коли вимагав уваги до себе.

Як це вона може залишити крихітку й поставити йому на стіл обід? Усе зварено, то нехай сам і візьме. Не у тім, щоби самому накидати в тарілку борщу, була справа.

Отож, минуло небагато часу, й залишилися Марія з Любонькою самі. Особливо не переймалася. Задля чого? Якщо він покинув їх у такий нелегкий час, нехай іде. Вона дасть раду і собі, й дитині. Щоправда, дуже швидко всі довкола зрозуміли, що Любонька росте не такою, якою вважає її мати. Гордовита, незалежна, часто зверхня, вона, здається, землі під ногами не відчувала. І на матір стала погримувати, коли підросла. То те їй не так, то інше.

Марія все ладна була зробити, аби все в них було, як у людей. Одного тільки не помічала, що стосунки – не як у людей. З її боку – все гаразд, а от донька, відчувши зайву опіку із самого народження, насмоктавшись материнської любові аж занадто, і уявивши себе центром Всесвіту, зовсім від рук відбилася.

Ніхто не бачив, як на городі чи по господарству клопочеться, – все у розвагах та веселощах. Мати цілими днями гне спину біля грядок чи сіно сушить, а Любонька гріє спину біля сільського ставу, де в таку гарячу пору – ані душі. Й ім’я «Любонька», яким так ніжно називала дівчинку мама, у селі тепер вимовляли з насмішкою: мовляв, гарне, але не тому дане, десь переборщила Марія. Любонька ж не відчувала тієї іронії, поводилася, як завжди, пихато й зверхньо.

Літа, зазвичай, летять непомітно. Марія Василівна працювала, не покладаючи рук, аби віддати доньку на навчання туди, де не соромно було б. Прибігала з роботи ввечері, допізна поралася коло хати, а засвічувалося в її вікнах, щойно озивалися перші півні.

– І де в тебе, Маріє, стільки сили береться? – не раз, бувало, запитував сусід, колишній вчитель, якому також трохи дісталося Любоньчиних вибриків.

– Та ж мушу, сусіде, мушу, – відповідала Марія Василівна. – Хто ж за мене все зробить? Немає ні чоловіка, ні старого в хаті, щоб недоварену страву можна було залишити й бути впевненим, що доварять.

– Та ж донька в тебе – ген, нівроку, – знав, що лізе не в свої справи, але сказав сусід. – Треба, Маріє, до роботи привчати, треба. Воно то, звісно, вже трохи пізнувато, бо ж недаремно кажуть, що виховувати дитину слід тоді, як поперек ліжка лежить, а не вигріває спину під сонцем на ставу й цілими днями в тіні яблуні манікюри наводить. Вже не до виховання. Але…

– Не Ваша то справа, сусіде, – відказала Марія. – Я добра в цьому світі не бачила, то хай хоч Любоньці дістанеться, – схлипнула. – Та й встигне ще. Молода! Захопить щастя й наробитися встигне.

Образилася після того на сусіда. А він тільки знизував плечима й зітхав, коли бачив, як гне важка праця донизу його сусідку. Ще ж зовсім молода.

Любонька вивчилася. Лікаря, як того хотіла мати, з неї не вийшло. Після першого курсу студентка просто не поїхала на навчання, бо, мовляв, занадто вимоги великі, важко. А пізніше таки стала медсестрою. Але то треба було бачити, скільки над тим мати побивалася. Майже руки доньці цілувала, аби пішла вчитися.

– Я ж не вічна, – благала щоранку. – Зрозумій, що шматок хліба треба в руках мати. Я піду, а ти з чим залишишся? Хто допоможе?

Любоньці ті слова були ні до чого. Дошкуляло те, що однокласники всі вчаться, та ще й у престижних закладах. Не раз матері дорікала, що з самого початку обрала для неї не те, що вона хотіла.

– Хіба я тобі перечила? Треба було йти туди, куди душа кликала.

Любонька закінчила училище, влаштувалася на роботу у райцентрі, вийшла заміж за непоказного, тихого (ні риба, ні м’ясо про нього в селі казали) хлопця. Мати допомогла купити непоганий дім недалеко від себе і, здається, зітхнула з легкістю: тепер в її Любоньки все буде гаразд.

Однак оте добре, виявляється, було колись. Квіточки залишилися позаду, настала пора ягід. Марія Василівна стомилася від доньчиних візитів «з речами», плазувань зятя перед гордою жінкою й знову її повернень до свого дому.

Якби не внуки, грець із ним – нехай би вже залишалася Любонька в неї та й жила б собі далі. А так дітей жаль. Знає ж бо добре сама, як без чоловіка на ноги їх ставити. Не витримає Любонька. Не зможе сама. Бідна дитина! Яка доля випала! Марія Василівна ладна заради неї на себе той тягар перебрати, але як? Зовсім жінка із сил вибилася. Бувало, сяде ввечері на лавці, складе натруджені руки на колінах. Обличчя посіріло, змарніло.

– Ой, щось, сусідко, мені здається, – підсяде до жінки колишній вчитель, також роками до землі зігнутий, – що нездужаєш ти. До спеціалістів звернулася б. Хай би Любонька до лікаря якого завела.

– Нема в неї, бідної, часу, – відповідала неохоче. – Діти, господарство. Сусід якось при нагоді зазирнув до Любоньки на обійстя.

– Любо, совість трохи треба мати. Ти коли востаннє на рідне подвір’я зазирала? Мати недобре почувається. А ти навіть не навідаєшся.

Зле, з-під лоба поглянула Люба на непроханого гостя. Нічого не сказала, але й до матері не пішла. Ремонт у неї в хаті, бачте, за європейськими стандартами. Навіть нема коли через городи перебігти декілька сотень метрів.

Марія ж потрапила в стаціонар. Не пішла сама – «швидка», викликана сусідом, забрала просто з городу. Любонька, було, раз зазирнула до матері, а то все сусід-вчитель залишав справи й навідувався до жінки. Вона ж усе виправдовувала доньку: і діти в школу, і чоловік такий, що все на собі треба тягнути, та й сама здоров’я має не з кращих.

– Заберіть мене додому, – якось сказала сусідові. – Мені тут тільки гіршає. Нічим вже мені тут не допоможуть, а от стіни в рідному домі, кажуть, допомагають.

Не допомогли стіни. Болячка, спинена на півдорозі, трохи відступила. Марія Василівна відтепер уже не клопоталася коло господарства, а більше на лавчині просиджувала, поряд із вчителем. І точилися розмови уже не про те, як, чим іще доньці допомогти, а зовсім про інше. Любонька до матері майже не приходила і внуків не пускала: мовляв, нема чого байдикувати. Та й не було чого ходити: все одно мати відтепер нічим не допоможе. А їй самій коло дому треба клопотатися, щоб дім став повною чашею, як у людей.

А Марія Василівна, коли який співрозмовник траплявся, доньку Любонькою так і називала. Все життя називала, тільки от тепла з тим ім’ям доньці передалося мало.

За матеріалами – Українське слово.

Автор – Наталія ГЕРМАН.

Фото – ілюстративне.