Вони познайомилися в кафе. Все починалося, як в дешевому фільмі «пострадянських часів» – Юлі, яка прийшла з подругою відзначити своє підвищення, став приділяти увагу «господар життя», яких в той час, на початку 90-х, з’явилося хоч греблю гати.

Вчорашній випускник ПТУ, сьогоднішній комерсант і «серйозна людина», випивши зайвого і увірувавши в повну свою безкарність, після нетривалої «розмови» з дівчатами (а суть «розмови» зводилася до пари сальних компліментів), вирішив, що Юля поїде з ним «покататися».

І все б нічого, та ось Юля так не думала. Пояснення, типу «Дайте нам спокій, нікуди ніхто не поїде», «кавалера» не влаштували.

Він звик все вирішувати грошима. Або силою… Люди, що були в цей час в кафе, старанно відверталися і не хотіли «втручатися». І не будемо судити їх надто суворо. Час був такий.

Коли на підлогу полетіло скло, а Юля зрозуміла, що сил протистояти здоровому нетверезому мужику немає, з’явився ВІН. По правді кажучи, Юля його спочатку і не помітила. Просто з подивом побачила, як той, хто мить тому уявляв себе «вершителем доль», раптом обм’як і став повільно опускатися на кахельну підлогу.

Відвідувачі кафе перестали жувати і дивилися на того, хто не побоявся «втрутитися». Дівчина нарешті відірвала погляд від “мішка”, розпростертого на підлозі, і підняла очі на НЬОГО.

Він не був гарний, якщо брати за еталон краси картинки припудрених хлопчиків з журналів мод, які не був високий на зріст і могутній в плечах. Але одного погляду на його обличчя вистачило Юлі, аби зрозуміти: вона не хоче, щоб він йшов, «зробивши свою справу».

Сухі вилиці, вольове підборіддя, зі слідами дпвнього перелому перенісся, збиті «боксерські брови»…

рятувальник виглядав би навряд чи краще того, хто лежав зараз безформною масою на підлозі, якби не очі.

Такого різкого контрасту очей з обличчям Юлі ще не доводилося бачити – сірі, надзвичайно теплі і дуже спокійні. Очі людини, яка ніколи не образить слабкого, людини, на якого можна покластися, людини, впевненої в собі.

Він не став напрошуватися на побачення, просити «телефончик», він просто допоміг дівчатам «зловити» таксі, порадив надалі бути обачнішими у виборі місць для відпочинку і відкланявся. Уже сидячи у від’їжджаючої машині і бачачи свого рятівника, який неспішно пішов до стоянки біля кафе, Юля чітко зрозуміла, що не хоче розлучатися з цією людиною.

Називаючи себе подумки останніми словами, зневажаючи себе за «легковажність», Юля мало не на ходу вистрибнула з машини. Махнувши подрузі, «їдь, мовляв, я залишаюся», дівчина побігла за чоловіком. Він, озирнувшись, побачив її та здивовано підняв брови.

«Вибачте… Вибачте…», – Юля розгублено зрозуміла, що слів у неї і немає. І справді – що вона йому скаже?

«Дозвольте з вами не розлучатися»? Смішно… І нерозумно!

Дівчина вже почала шкодувати, що не поїхала з подругою додому, як чоловік c несподівано щирою посмішкою вимовив: «Я дуже не хотів, щоб ти їхала». Від такої раптовості Юля ледь встояла на ногах!

Потім була прогулянка по Хрещатику, набережою Дніпра… Юля розуміла, що Микита, її новий знайомий, людина «непроста». Мати такий, як у нього, джип, наполіровантй до блиску, блискучий хромованими дугами, в той час могли собі дозволити хіба що дві категорії людей – серйозні бізнесмени або серйозні бандити.

«Значить бізнесмен», – вирішила дівчина. Але що він робив в кафе, аж ніяк не найкращому в місті?

«Та яка тобі різниця! – вже роздратовано подумала Юля. – Не через джип же, справді, ти повернулася!”

Голос Микити, м’який, обволікаючий, оволодів нею повністю. Здавалося, скажи він їй: «Стрибни в воду, я відповідаю, все буде добре», – стрибнула б, не роздумуючи! А знайомі ж хвилин 40, не більше!

Того вечора між ними нічого не сталося. Та й наступного дня теж – вони гуляли по Лаврі, розмовляли, а оповідачем Микита був таким же прекрасним, як і слухачем. Увечері він завозив Юлю додому, посміхаючись, говорив «до завтра» і їхав.

Дівчина чекала дзвінка вранці, збираючись на роботу, чекала дзвінка на роботі (Юля працювала бухгалтером в солідному підприємстві), і, коли вже рідний голос звучав в трубці, готова була розцілувати весь світ.

Вона знала собі ціну – каштановий водоспад волосся, порцелянова шкіра, стрункий, гнучкий стан. Рідкісне поєднання краси і розуму не залишалося непоміченим сильною половиною людства.

Однак серйозних стосунків до своїх 20-ти у Юлі ні з ким не було. А вже щоб сидіти біля телефону і цілісінький день чекати дзвінка – про таке й мови бути не могло!

А тепер вона мчала на зустріч з Микитою і була щаслива, просто перебуваючи поруч з ним. Іноді він не дзвонив день, а на ранок втомленим голосом повідомляв, що у нього виникли деякі труднощі, але все благополучно вирішилося, і сьогодні він запрошує її в кіно, в театр, в ресторан або просто – прогулятися.

Юля вже знала, що Микиті 32, що він в минулому спортсмен, що до того, як лікарі заборонили йому виходити на ринг, він встиг стати 2-разовим чемпіоном СРСР.

А потім була лікарня, мовчання телефону, безгрошів’я і нехороші думки з приводу доцільності свого подальшого перебування на землі…

«Але, як бачиш, все владналося, я знову затребуваний», – Микита посміхався і тільки десь в глибині сірих очей виднілися два озерця смутку, навіть туги. А може бути, цеїй  тільки здавалося…

***

Так промайнуло літо. Микита познайомився з батьками Юлі, справив на них враження «дуже серйозного молодого чоловіка». Тепер, якщо Юля не ночувала вдома, наступного дня мама не витримувала і обіймала її на кухні – «Юлька, я така щаслива за тебе, ти вся просто світишся!» І тільки тато невдоволено сопів, вдаючи, що читає газету…

Потім прийшло лихо… Юлю запросив до телефону незнайомий голос і повідомив, що Микита в СІЗО на Лук’янівці, що йде «по мокрому», і справа погана. Юля спочатку нічого не зрозуміла. «На Лук’янівці?», «Справа погана?» Незнайомець хмикнув і поклав трубку.

Потім було слідство. Про справу писали в газетах. «Організоване угрупування» контролювало ряд кафе, ресторанів, фірм. Потім був суд, на якому Микиту, її Микиту, називали одним з лідерів того угруповання, а він відмовився від останнього слова, і Юля лише по губах прочитала – «Вибач».

Практично всі свідки змінили раніше дані показання, і в підсумку звинувачення отримали двоє. І вирок. 12 років. Юля втратила свідомість прямо в залі суду…

***

І настала зима…

В листах він просив не засуджувати, спробувати зрозуміти, що значить в один момент стати нікому не потрібним в неповні тридцять, залишитися наодинці зі своїми проблемами, пережити принизливе безгрошів’я і зраду тих, хто ще вчора клявся у вічній дружбі. Коли його «пішли» зі спорту, у нього не залишилося нічого. Вкриті пилом кубки та книги. Читати і дивитися у вікно на життя, що пробігає повз…

Потім прийшли люди і запропонували роботу. Він знав, на що йде. Він сам вибрав свою долю і тепер розплатиться за неї сповна. Теж сам. Вона, Юля, тут ні при чому. Він просив її знайти собі хорошого хлопця і спробувати забути про нього.

Вона відповіла: «Я буду чекати».

Потім було самотність. Розпач від неможливості що-небудь змінити… Слова матері… Слова батька… Подруг… Друзів Микити… «Будеш чекати? Ну-ну…»Погляди в підлогу… Погляди повз…

“Я БУДУ ЧЕКАТИ”.

Микита писав: «Кохана, не кажи дурниць, це багато. Це дуже багато. Ти загубиш молодість ні за гріш, а я вийду 44-річним, не зовсім здоровим після пережитого чоловіком. Без грошей. Без професії. Без майбутнього».

Вона відповідала: «Коханий, наше майбутнє прекрасне, я буду чекати…» Він злився, довгий час не писав…

Минуло 4 роки…

Потім було 3-денне побачення. Вона гладила його по їжачку волосся і плакала від щастя. Він заспокоював її і ховав повні зрадницької вологи очі. Сильна людина, яка соромиться своєї слабкості.

***

Сина Юля назвала Микитою. На честь батька. Вона дуже хотіла, щоб частинка її коханого завжди була поруч.

Мати плакала ночами, батько відверто не розмовляв з нею. Юлі довелося піти з роботи. Тепер вона брала роботу додому, це дозволяло бути з малюком.

Микита звільнився два роки тому, відбувши термін «від дзвінка до дзвінка».

Я зустрів цю родину на виставці квітів, влітку. Він майже не змінився, тільки обличчя стало ще сухіше, та в волоссі де-не-де з’явилося срібло.

Вона стала красивішою. Роки, як не крути, жінку не прикрашають, але вона стала просто прекрасна. Її усмішка буквально осяєвала все навколо.

“Я дочекалась. Я щаслива», – говорила ця посмішка. Я ховав очі… Я був одним з тих, хто не вірив тоді, один з його колишніх друзів… Поруч з ними крокував малюк з дуже розумними сірими очима.

Я знаю, що все у цих людей буде добре, що вони пройдуть свій шлях з усіма його труднощами і тяготами до кінця. Пліч-о-пліч. Я впевнений… Адже поруч з нею її коханий, а поруч з ним – та, хто вміє ВІРИТИ і ЧЕКАТИ.

Імена героїв змінені на їх прохання. У них невелика фірма, що займається ремонтом квартир, вони чесно працюють і не люблять говорити про минуле.

Автор: А. Шарій

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ютуб.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

Джерело