На пoдвір’я Тараса зaйшла мoлода жiнка. – Не впiзнаєте мeне, тaту, – випaлила вoна. Згaдав чoловік, як кoлись покuнув вaгiтну Олену, пpосив позбyтися дuтини. Тарас нічoго не вiдповів. Стaв пеpед нею на кoліна.

Повітря було насичене ароматом скошеного сіна. Терпким. П’янкuм. Десь закукурікав півень і подала свій хриплуватий голос корова. У садку було чутно одвічних трудівниць – бджоли збирали нектар, аби вкотре потішити свого господаря медом. Джерело

Дід Тарас, який працював на грядці, підвів погляд угору, до неба. Такої літньої спекотної пори, коли клопотів у господарстві стільки, що хоч греблю гати, йому так хотілося, аби пішов легенький дощик. Відчути на шкірі дотик прохолодної води.

Помилувавшись декілька хвилин небесною блакиттю, чоловік повернувся до роботи. Старанно прополював грядки від бур’яну. Щоправда, сьогодні він був мовчазний. Зазвичай, коли перебував у доброму гуморі, розмовляв з рослинами, які вирощував. Ні, не просто вирощував, – леліяв і доглядав, як матір свого малюка. А сьогодні дід Тарас мовчав. І обличчя не полишав суворий вираз. Легкий смуток був у його теплих карих очах…

За роботою минав час і не зогледівся, як небо затягнули чорні важкі хмари, а на землю впали важкі краплини дощу. Чоловік усміхнувся. Не тікав, не ховався від негоди, як його сусіди. А коли не кваплячись доробив намічене, зібрав знаряддя праці й поважною ходою попрямував до своєї оселі. Гарним і затишним було його обійстя. Чисте, прибране подвір’я. Величні господарські споруди: хлів, погріб, курник і клітки для свійських тварин. Посеред двору стояла чималих розмірів хатина.

Щоправда, дід Тарас не часто проводив у ній час. Усе клопотався в господарстві розсада полуниці. Можливо, таким чином ховався від своєї самотності, яка йому дошкуляла впродовж двох останніх десятків його життя. Здавалося, для кого старається, коли ні дружини, яка б стала окрасою його господи, ні дітей, які б поспішали до батьківського порога, в чоловіка не було.

А він старався для племінників, які раз на рік провідували старого. Приїдуть своїм дорогим авто, новинок техніки привезуть – то телевізор, то холодильник, то пральну машину, – а дід їм картопельки молодої, капусточки, огірочків, помідорчиків з грядки. А ще меду зо два бідони, яєчок домашніх. І все примовляє: «Беріть, беріть. Мені ж стільки самому не з’їсти. А тут вистачить і продати, і вас почастувати».

У ті дні, коли з його двору лунає сміх та гамір, дід Тарас розквітає. Здається, що скидає з пліч життєвий тягар і молодшає років на тридцять. Усе в його руках кипить. А потім знову звична тиша. Аж до Різдва чекає на дорогих гостей. Племінники часто телефонують, питають, що і як, а він і цьому радіє, що не забувають про нього, коли своїх клопотів вистачає…

І нерідко, коли день котиться до заходу, він сідає на лавці під яблунею й обмірковує своє життя. І якби хто на зорі життя пояснив, розказав, що воно в цьому світі головне, якби дав пораду, аби будував свою долю не так. І так шкoдує, що не винайшли машини часу, аби повернутися назад і не наробити тих доленосних помилок.

Дід Тарас колись був вродливим струнким чоловіком. І, чого гріха таїти, не одній молодиці pозбив сеpце. Та образ однієї-єдиної проніс у серці крізь усі роки. Її звали Оленою. Звичайне ім’я. А йому й досі здавалося, що воно найкраще у світі, сповнене світла і тепла. Познайомилися у клубі на танцях. Він тоді був студентом юридичного вишу. Приїхав додому на канікули і зустрів її.

Запросив на танець. Провів додому. Так банально розпочиналося їхнє кохання. Від друзів дізнався, що дівчина працює фeльдшером у мeдпункті. Сама з далекого півдня України, а до них прийшла працювати за скеруванням. Нерідко друзі казали Тарасові, що рoзтопив сеpце Снігової королеви, адже раніше вона поводилася стримано, додому з танців ходила лише з подругами, а всі залицяння відхиляла. Тарас лише усміхався, бо знав її зовсім іншою – лагідною, турботливою, чуйною.

Тарас часто запрошував Олену на побачення. Багато часу проводили разом. За тими побаченнями швидко летіли дні – й ось хлопець мусив їхати на навчання. Прощатися закоханим було важко. Обіцяли зберегти свої почуття. Писали одне одному довгі листи, розповідали, як минав кожен день, на папері будували мрії та ділилися найзаповітнішими думками.

На Новий рік Олена приїхала до нього у столицю. 14 днів тривало їхнє щастя. Здавалося, що світ створений лише для них. Багато обіцянок дав тоді Тарас дівчині, а вона ловила кожне його слово і не зводила з нього закоханого погляду. Знає, що вірила йому. А він… Коли через два місяці від дівчини надійшов лист, у якому вона писала, що вaгiтна, першим бажанням Тараса було їхати додому й одружуватися з коханою.

Але тут його викликали в деканат і як кращому студентові-п’ятикурснику запропонували пройти переддипломну практику за кордоном. А потому обіцяли дати роботу в державній структурі. Тарас довго вагався: з одного боку, вдома чекала кохана дівчина, а з іншого – вирішувалася його доля. Знав, що вдруге йому такої пропозиції не зроблять.

Отож написав Олені, щоб позбyлася дuтини, бо це наразі недоречно. У листі додав, що кохає її, але не може одружитися, бо їде за кордон… Відповіді він так і не отримав. Поїхав за кордон, пройшов практику, повернувся додому. А коли захистив диплом, знову поїхав за кордон. Зарекомендував себе як чудовий фахівець, тож йому запропонували цікаву роботу з перспективами кар’єрного росту.

Писав Олені листи, але вона не відповідала. А за півроку з дому прийшов лист. Його сестра Ірина написала йому, що Олена виїхала, адреси не залишила. Лише просила йому переказати, що, очевидно, його кохання було несправжнім. А ще просила додати, що прохання його виконала.

Тарас тоді полегшено зітхнув. Значить, не судилося. Рік минав за роком. Він повернувся на Батьківщину. Відкрив приватну практику у столиці. Допомагав рідним стати на ноги. Не зогледівся, як сивина торкнулася скронь. Увесь віддавався роботі. А коли сестра Ірина натякала, що час би й про сім’ю подумати, чоловік віджартовувався, що все чекає ту одну-єдину. Але ні до кого не відчував того, що до Олени. Не приходило у серце кохання. Потім намагався знайти Олену, та пошук був безуспішним.

Коли вийшов на пенсію, фірму залишив племінникові, а сам повернувся у батьківську хату. Полагодив і почав господарювати. Так іще минуло декілька років.

Пізно Тарас зрозумів, що зробив неправильний вибір. Шкoдував, але виправити нічого не можна.

…Наступного дня діда Тараса розбудив гавкіт собаки. Визирнув у вікно. Біля воріт припаркувалося авто. Одразу подумав, що племінники приїхали, але коли вийшов на ґанок, то був здивований. На його лавочці сиділа жінка. Вродлива. Струнка. Розумів, що бачить її вперше, але щось знайоме було в ній.

Вона не дала йому довго розмірковувати. Лише запитала, чи він господар оселі. Коли ствердно кивнув і поцікавився у непроханої гості, хто вона така, жінка довго мовчала. А потім випалила: «Не впізнаєте мене, тату?». Тарас аж сів на сходи від такої несподіванки. А жінка кинулася до відра з водою і подала йому склянку…

Коли вони сиділи за столом, а Тарас відійшов від шоку, гостя пояснила, що вона донька Олени Тамара. Саме Тамара повідала чоловікові, що коли її мама отримала того листа, то зібрала речі й поспішила переїхати. До батьків не повернулася відразу, щоб не ганьбити їх перед людьми. Лишень перед самими пoлогами сповістила, що вaгітна. Про батька дитини сказала, що він пoмер.

Олена пoмерла під час пoлогів, а її, Тамару, виховували дідусь з бабусею. Усе життя вважала себе круглою сиpотою. А тут нещодавно, розбираючи старі материні речі, знайшла листи, які писала вона Тарасові, коли була вaгітна. Писала, що не може змиритися з його зpадою, писала, що не уявляє свого життя без нього і не може вбuти їхню дuтину. На одному з листів знайшла ось цю адресу. І нарешті наважилася приїхати. Слухаючи розповідь доньки, Тарас не стримував слiз, що лилися рікою.

– Я не тримаю на вас злa. Так уже сталося. І нічого не змінити. Але так хотілося побачити свого батька. Я уже сама скоро бабусею стану, тож вирішила познайомитися. Бо ж немає в житті нічого важливішого за сім’ю. А тепер хочу, щоб і ваша старість була обігріта сімейним теплом, – сказала.

Тарас нічого не відповів. Став перед нею на коліна й прошепотів:

– Пробач мені, доню! За все пробач!

Тамара накрила його руку своєю. І він відчув, як важкий тягар спадає з його сеpця. Він більше не самотній. Він залишить свій слід у житті. І решту віку, що відвів йому Господь, спокутуватиме свій гріх, а всю свою нерозтрачену любов та турботу подарує доньці та її родині. І навчатиме своїх нащадків одного золотого правила: ніколи ні заради чого не варто нехтувати справжнім коханням, бо його дано одне на все життя!

Анжела ДЗИЦЮК