Вдoма Ганна pидала над бiлою сyкнею і вeльоном. А в пyделку лeжала її вeсільна oбручка, яка їй тaк і не знaдобилася.

– Чули, Ганна Тодоркова професоркою стала, – перемовлялися жінки біля сільської крамниці. Джерело

– Чи й далі буде Ярині допомагати? А, мо’ загордиться.

– Та наші деякі місцеві вчительки несуть себе так високо, що Ганні й не снилось. Ех, був би живий Степан…

…Ганнина і Степанова родини – сусіди. Через кілька хат живуть. Хлопець був старший за Ганну на три роки. Здавалося, він закохався в дівчину з пелюшок. Тодорко, батько, влітку виносив колиску в садок, коли дорослі працювали на городі, щоб було чути, як донька прокинеться.

Степан часто прибігав до сусідів. Спершу з цікавості. Потім несміливо погойдував колиску, коли маленька починала пхинькати. А коли Ганнуся навчилася ходити, водив її за руку на подвір’ї, аби не впала.

Ярина, Степанова матір, жартувала:

– Вибавить Степанко мені з Василем золоту невісточку.

…Тодорко з Катериною натішитися не могли: розумниця-донька стала гордістю школи. У старших класах на вродливу дівчину задивлялися хлопці. Але Ганна була в науці. А Степан… Однокласниці сперечалися, мовляв, Ганна зі Степаном просто дружать по-сусідськи. Інші переконували: вони закохані. Не даремно Ярина називає дівчину «золотою невісткою».

Степан до науки так, як Ганна, не надавався. Зате був тямущим у господарських справах. Разом з батьком доглядав за вуликами, щось лагодив, майстрував.

Після школи вивчився на водія, «щоб легше в аpмії було». Навіть встиг трошки в колгоспі на старому «газику» попрацювати.

Коли хлопця забрали до аpмії, Ганна засумувала. Степан був для неї, мов старший брат. А, може, це кохання?

…Школу Ганна закінчила з медаллю. Вступила в університет на фізмат. Степан після армії вчився у райцентрі на техніка-механіка.

Він чекав вихідних, щоб побачитись з Ганною. Потай ревнував її до вигаданих залицяльників.

– Степане, – гукнула сина Ярина, – казав тато, що Ганна приїхала додому вечірнім автобусом. Віднеси сусідам слоїчок меду і молоко. В них корова запустилася. Де моя золота невісточка в місті бачить справжнє молоко? Воно там синє.

Степан червонів, коли чув про «золоту невісточку». І шпетив себе за те, що й досі не зізнався дівчині в коханні. От нині…

– Ганнусю, я кохаю тебе… давно…

– І я тебе, – відповіла дівчина.

Вони заручилися восени. Забаву ж відклали на весну.

…Пізно увечері Степан їхав на велосипеді додому. Ніхто не бачив, що за машина збuла хлопця. Село – при трасі. Машин їздить багато. До весілля залишалося майже два тижні…

Степана xовали у весільному костюмі. Поклали обручку. А ту, яку він мав би одягнути на палець нареченій, Ярина віддала Ганні. На пам’ять про сина.

Виплакавшись на поxороні, вдома Ганна pидала над білою сукнею і вельоном. А в пуделку сиротиною лежала її весільна обручка…

Порятунком було навчання. Університет Ганна закінчила з відзнакою. Отримала скерування на гарну роботу. Лише кохання не могло достукатися до дівочого сеpця. Втрата довго млоїла…

Коли приїжджала додому, не оминала Ярининого з Василем обійстя. Привозила гостинці, вітала зі святами, разом з Яриною провідували Степанову могилу. Ярина й далі називала Ганну «золотою невісточкою». Дехто вважав жінку дивною. А загалом в селі до цього звикли.

Щоразу Ярина рихтувала Ганні торбинку з домашніми смаколиками. Клала слоїчок меду, «щоб застуда не причепилася». І, мов рідну дитину, благословляла в дорогу.

Ганна вийшла заміж майже у тридцять. Наpодила хлопчика. Назвала Степанком. Тодорко з Катериною були не проти, щоб донька водила маленького до Ярини й часом залишала на годинку-другу. Як Ярина тішилася Ганниним сином! І як страшно ридала ночами!

Коли хлопчик підріс, кликав бабусями Катерину і Ярину. Сільське жіноцтво скрушно хитало головами:

– Ти ба, чужа дитина Ярину шанобливо бабусею називає, а тут свій лобуряка тільки й знає: «Бабо, купіть. Бабо, дайте грошей». А як треба корову пасти чи щось допомогти, то його нема…

…Відійшов у засвіти Василь. Постаріла Ярина. Тодорко з Катериною також восьмий десяток розміняли. Степан став студентом. А Ганна – науковцем.

Ганнині батьки пишалися донькою і зятем. Обоє кар’єру зробили. Поважані на роботі. На конференції за кордон їздять. І внукові наука дається легко. А який Степанко слічний парубок!..

…- Дай, Боже, здоров’я! – привіталася Ярина до жінок біля крамниці, які щойно пліткували про неї.

– Дай, Боже, і вам! Чули новину? Ганна професоркою стала.

Очі старенької засвітилися радістю:

– Знаю, знаю. Степанко телефонував. І сказав, що всі на вихідні приїдуть. А в мене мука закінчилася. Вареників хочу зварити. Внучок любить.

– Бабо Ярино, може вам розсади треба? Он з машини продають.

– Золота моя невісточка обіцяла привезти. Вона щороку привозить…

Спираючись на палицю, Ярина долала три сходи до крамниці.

У старших жінок зблиснули сльози. А Любка, яку свекруха роками терпіти не може, спередсердя кинула:

– А моя гримза і при своїх, і при чужих мене «тево-во» називає…

Ольга ЧОРНА.