Мені 64 роки, рік тому я повернулася з заробітків з Італії, і вирішила, що мені вже досить. Я була там 12 років, за цей час і доньці, і сину, я купила по квартирі, а собі в своєму заміському будинку зробила гарний ремонт. Здавалося б, що ще треба – живи і радій, але є дещо, що не дає мені радіти сповна.

Зараз я живу сама, так як чоловіка мого не стало кілька років тому. Тепер я нарешті вдома. У мене двоє прекрасних дітей: старший син і молодша дочка. І у мене є п’ятеро онуків. Всі різного віку. Вони, буває, мене відвідують. Але при такій кількості родичів, цього року я всі свята провела одна. Хоча я гарно приготувалася і готова була прийняти всіх у себе вдома – і сина з невісткою, і доньку з зятем.

В крайньому випадку, я думала, що хтось з дітей запросить мене до себе. Але так не сталося. Спочатку мені подзвонив син, вибачився, що вони не прийдуть до мене, бо до дружини приїхала на кілька днів її рідна сестра. То вони хочуть побути з нею, показати їй наш гірськолижний курорт. Ну що ж, доньку я набрала сама, питаю, мовляв, де плануєте бути на Святий вечір, і на Різдво.

А вона мені спокійно відповідає – будемо вдома в тісному сімейному колі. І до себе не запрошує головне… Видно, я вже не входжу в її тісне сімейне коло. Потім донька мене запитала, що я готувала. А коли я їй перечислила всі приготовані страви, вона зраділа, що на свята я голодною не залишуся і поставила слухавку. Перед тим сказала, що до мене не приїдуть, бо теж хочуть відпочити.

Мені так прикро стало, розумію, що я стала старою і нікому не потрібною. Мимоволі згадала, як я в Італії доглядала 93-річного дідуся. Так на Різдво щороку до нього з’їжджалися усі діти з сім’ями, а їх у нього було аж шестеро. Я жодного разу не пам’ятаю, щоб хтось з них не приїхав, навіть внуки завжди були в повному складі.

В такі моменти я дивилася на них і мріяла, як повернуся додому і покличу на свята всіх своїх дітей і онуків, як буду старанно готуватися до свята: наряджати ялинку, готувати незвичайні і смачні страви. Уявляла, як буду втомлюватися, і полегшено зітхати, коли всі будуть роз’їжджатися. А в результаті я залишилася сама. Добре, що хоч сусідка зайшла поколядувати, то посиділа трохи зі мною.

Як мої діти не розуміють, що тепер мені, як ніколи, потрібна їхня турбота і увага. Я думаю, деякі жінки мене зрозуміють. Коли ти прожив життя і намагаєшся дати все своїм дітям і онукам, а в певний момент розумієш, що ти їм всім байдужий. Можливо, мої діти зрозуміють мене в старості, але це буде вже так пізно. Я живу зараз, тут, і хочу відчувати себе коханою мамою і бабусею сьогодні, а потім мене вже не буде.

Сказати це дітям прямо я соромлюся, раптом розцінять як старечі примхи. Хочеться, щоб вони самі до цього прийшли, а не за моїми підказками. Як боляче залишатися однією в свята. Так прикро розуміти, що в плани твоїх дітей ти не входиш. Мене просто переповнює почуття несправедливості. Чому все так?

Джерело