Я прямим текстом вирішила запитати Іванну Петрівну, що вона знає про нову “любов” Володі. Ми з ним давно разом, і як кожна жінка, серцем відчувала з його боку цей “сюрприз”. – Так, ти права. Є в нього, Оксаною звуть. Я мала б бути щаслива, що він тебе кине, але, на жаль, ні. Оксана ще кращий “фрукт” за тебе. Дай Бог, скоро Володя зрозуміє, що краще мами його ніхто любити не буде…

За вихідними завжди слідують будні. І не завжди найвдаліші. Мабуть за вихідні і свекруха теж добре відпочила і взялася за мене з новою силою.

У понеділок ми з Тимофійчиком прийшли з поліклініки, і не встигли роздягнутися, як в дверях задзвенів ключ. Ключі є у чоловіка і свекрухи. Я пішла до дверей, намагаючись вгадати, хто з них вирішив нас відвідати. Візит Володі був би краще, але мені не пощастило.

У квартиру зайшла Іванна Петрівна власною персоною, з великою сумкою. Я дуже здивувалася цьому, тому що Володя при нашій з ним останній розмові, запевнив мене, що поговорить з матір’ю. І що до нас ніхто більше не буде приходити.

– Чого так дивно дивишся? – замість привітання сказала свекруха, – думаєш, поскаржилася моєму синові і все, проблеми закінчилися? Він розмазня, йому будь-яка баба може зуби заговорити. А я не дозволю, щоб у моїй квартирі жили сторонні люди.

Мої слова, що тут живуть не сторонні люди, а її рідний онук, не подіяли на неї.

– Внук мій. А ти мені чужа. І завжди була чужа.

Я зважилася задати питання, яке мене давно мучило – як давно вона знає про коханку чоловіка? Відповідь мене здивувала, і ощасливила одночасно.

– Про Оксану я дізналася випадково десь місяць тому. Вона видна, але довго з нею мій Володя не буде. Господиня вона ніяка. У будинку бруд, їжа куплена. Володя не звик до цього. Тільки й думає про вбрання і брязкальця. Так що скоро він повернеться до мене і буде тільки мій. А потім ще й онука заберемо собі. Тому що ти не працюєш і жити тобі ніде.

Мені довелося її засмутити, що скоро Тимофійчик піде в садок і я вийду на роботу. І що мені є, де жити. У квартирі батьків моя кімната мене чекає. Але поки синові не виповнитися 18 років, я буду жити тут, бо садок дають за місцем прописки дитини. І що я її не боюся і її “слів” теж.

На звістку про садок вона ніяк не відреагувала, але на останніх словах якось недобре усміхнулася. Потім залишила свою сумку на балконі у великій кімнаті і пішла, кинув на прощання тільки одне слово: “Не прощаюся!”. І знову ця нехороша посмішка. Щось вона задумала. Знати б що…

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело