У моєї мами особливий погляд на ведення побуту. Вона переконана, що можна не мити підлоги, через день бігати в магазин за цукром і крупами, забувати про брудний посуд в раковині, але відсутність в домі запасу солі – найголовніша і вірна ознака поганої господині.

Пам’ятаю, як в дитинстві збираючись в магазин, отримую список і гроші. Обов’язково, першим же пунктом, йшла сіль. І плювати на те, що на кухні в ящику п’ять кіло хлориду натрію.

«Солі багато не буває!» (С) мама.

З магазину додому ледве-ледве тягла п’ять кілограмів картоплі, інших овочів, яйця, фрукти, рибу, макарони й сіль, два критичних пакети та причину надмірної ваги покупок.

В мої чотирнадцять років мама перестала спілкуватися з сусідкою. Не панська це справа – з поганими господинями:

– Вона за сіллю прийшла! За сіллю, з брудною сільницею! У доброї господині сіль ніколи не закінчується, – багатозначно піднявши вказівний палець вгору, мама без найменшого жалю розірвала дружні відносини.

Мамина любов до запасів солі стала в нашій сім’ї своєрідним символом. Навіть порахувати не можу, скільки разів вона отримувала її в подарунок. Один раз пожартував тато: у велику трилітрову банку заховав колечко і засипав його об’єктом маминої манії. Образу він пережив, терпляче чекаючи коли ж мама виявить подарунок. Чекати йому довелося два з половиною роки – рівно стільки по сусідству з пакетами простояла банка. Мама знайшла колечко, але образилася ще раз. За мовчання.

Слідом за татом відзначилася бабуся: вони з дідом притягли мішок в половину центнера вагою. Здавалося б, одним махом вирішили всі наші проблеми, аж ні … Сіль виявилася не така.

–  Яка – не така? Недостатньо солона? – єхидно спитала бабуся і забрала неприйнятий дар.

Дід потім цією сіллю доріжки на дачі весною посипав.

Мамині подруги та колеги теж щосили намагалися один одного перевершити: шкатулка, обов’язково з солоною начинкою; соляний світильник; путівка на солоні озера, подарована в честь виходу на пенсію…

Навіть коли я поїхала вчитися до великого міста, відстань не стала перешкодою для контролю моєї хорошості, як господині: сіль ми не купували всім гуртожитком. Як мінімум пара пачок завжди знаходилася серед маминих продуктових посилок. А фраза «Ірка, дай солі!» переслідують мене дотепер на зустрічах випускників.

Пам’ятаю, як порадила нареченій брата розоритися і купити з п’ят кілограм, прибрати в шафу і ненароком помаячити перед мамою запасом, щоб вона побачила. Так у мами з’явився зайвий привід для радості: «Хороша дівчинка, відразу видно – господарська, не пропаде з нею син!»

Нещодавно овдовілій мамі стукнуло шістдесят п’ять років. Ми з дружиною брата допомагали на кухні, коли я звернула увагу на дивну деталь: в шафі сиротливо лежав один-єдиний пакет з маленькою жменькою солі.

– Мені одній багато не треба, два роки одну пачку тягну, ніяк закінчитися не може, – сумно посміхнулася мама.

Залишків не вистачило, довелося бігти в магазин. Повертаючись до мами з пакетом солі, мене як обухом по голові вдарило: це не сіль у мами закінчилася, а закінчилася ціла епоха – епоха нашої сім’ї, сполучною ланкою якої була моя мама. Діти, батьки, часті гості, море готування …

Все це залишилося в минулому: тата немає, ми з братом роз’їхалися хто куди, мамині колеги та подруги – хто у дітей, хто в кращому світі. Навіть сусідка, та сама, з якою мама спілкуватися перестала, квартиру продала і до моря перебралася.

Після ювілею я поговорила з чоловіком і ми забрали маму до нас. Троє наших дітей стрибали від радості, дізнавшись, що бабуся буде поруч. І що б Ви думали? На другий же день після переїзду вона з магазину принесла три пачки солі…

Що тут сказати? У людини життя триває …

Джерело