Назар з’явився так само знeнацька, як і знuк колись, багато років тому. — Я все-таки xотів тебе, моя дівчинко, забути, навіть зустpічався із гyцулками. Не повіpила Галина гарним словам. Мaшина на шaленій швидкoсті пpосто злeтіла над шoсе.

У вечірній час, коли туга захмарює душу, Галина лине поглядом до сузіря Великої Ведмедиці. І хоч зорі не падають, дівчина просить їх посприяти, щоб до неї вернувся геолог, який запалив в її серці любов. Джерело

З юних літ дівчина кохалась у книжках про подорожі, мандрівників, острови, материки, відкривала для себе їх загадковий світ. Галину манили незвідані краї, тому після навчання в школі вирішила попрацювати в геологорозвідувальній експедиції. Отримала повідомлення, що вказаного числа повинна приїхати на автостанцію, де її зустріне геолог і допоможе добратися до групи розвідки.

Юнка сіла на лавочку на автостанції та з цікавістю розглядала пасажирів, які заходили в зал і прямували до кас.
Її увагу привернув високий стрункий чоловік. Уважний погляд його карих очей пробіг по залу й зустрівся з нею. «Він», — схвилювалося серце. «Геолог», — підтвердило передчуття. Незнайомець наблизився.

— Привіт! Ти — в геологорозвідку? — запитав, усміхаючись. — Оце таке дівчисько зібралось у світ? А я думав, що це птаха, яка засиділась у дівках і наразі шукає пригод. Ти звідкіля така відчайдуха?

Приголомшена його словами, Галина сповістила домашню адресу.

— Класно. Йдемо, — і хлопець узяв її дорожню сумку.

Вони вийшли з автостанції, підійшли до таксі. Геолог відчинив двері, посадив дівчину на заднє сидіння. Сам умостився біля водія і сказав, куди той має їхати.

Удома в Галини він серйозно поговорив з її мамою і бабусею:

— Ви куди цю дитину відпускаєте? Геологія — не романтика. Там життя в палатках. Не на м’якій постелі, а на холодній твердій землі. А ще — кусючі комарі, інколи n’яні геологи, а ще, в Карпатах, навіть і ведмеді. Так що, дівчино, — звернувся до Галини, — не рекомендую тобі звідати такого щастя. Вибери собі іншу професію.

Відтак попрощався і сів у таксі.

Галина, роздумуючи над словами геолога, втамувала розчарування від нездійсненої мрії. Наближався Великдень. У хаті витали аромати від приготування святкових страв. Звечоріло. Дівчина, закінчивши прибирання в оселі, присіла на диван.
Спокій збентежив тихий стукіт у двері. Піднялась, а назустріч — він. З-під спортивної чорної шапки — сяючий погляд карих очей.

— Ну, привіт, — підійшов, обняв.

Галина пригорнулась до його широких гpудей, навіть відчула стукіт сеpця. Тоді наче оглянулась і почала помаленьку визволятись із його oбіймів.

— Ти мене чекала? — запитання залишилось без відповіді, але за ним прозвучало друге: — Як тебе звати?

— А тебе? — всміхнулася дівчина.

— Я… не міг не зустрітися з тобою. Проїхав задля цього величезну відстань…

Дівчина одяглася. Вони вийшли на подвір’я, сіли на лавочку. Над ними нахилилася калина, що красувалася підмерзлими червоними кетягами, але вони вночі здавалися чорними. Як радості зустрічі й печалі розлуки. В небесному всесвіті сяяли зорі вічності.

— Галино, поглянь, — Назар показав рукою в небо, — бачиш, онде сім зірок — це сузір’я Великої Ведмедиці. Воно дуже далеко від нас, до цих зір ніколи неможливо долетіти. Як нерозділене кохання, що все життя несе нам сяйво-спогад. Прошу, дивися на це сузір’я і згадуй мене, щоб ми відчували душевний зв’язок і щоб доля нас не забувала.

Вони довго спілкувалися. Тоді всією сім’єю святили в церкві паску. Розговілися. Потім попрощалися, бо Назар мав іще розділити пасхальну трапезу з рідною ненькою.

— Галочко, будеш чекати на мене? — поцікавився на прощання.

— Не можу нічого обіцяти, — зізналася дівчина. — Ти закінчив університет, я також мрію вчитись. До того ж вважаю, що любов — ілюзія, а тому закохуватися не прагну.

— Гаразд, — погодився хлопець, — я піду шукати поклади українського золота, а ти — золоті ази науки. Надіюся, наша любов не буде ілюзією.

Прихилився до дівчини, повернувся і… пішов із подвір’я. Зачиняючи за собою хвіртку, послав повітряний поцілунок.

— Ви так холодно попрощалися, — зауважила Галинина мати. — Він що, назавжди пішов?

— Мамо, я що, повинна була йому на шию кинутися? — схвильовано прощебетала юнка. — Я що, стара діва? Я не хочу

зациклюватися на любові.

— Ну, дивись, дитино, тобі видніше, — погодилася ненька. — Але знай: якщо доля посилає нам зустріч, вона має зіграти якусь роль у нашому житті.

…Минали дні, роки. Галина здобувала знання в академії. Часто вечорами сідала на лавочку, де вони з геологом спілкувалися, і летіла думками до зір. Назар був її першим захопленням. Воно жило в серці дивною романтикою. Щось радісне, та- ємне втіхою танцювало в душі, народжувало кохання. Але наразі це була тільки надія, що летіла до зір, однак не опускалася до дружніх людських стосунків.

Хлопець не приходив. Дівчина, втомлена чеканням, почала нести кришталевий спогад про Назара в забуття. Але її самотність чомусь линула думками до сузір’я Великої Ведмедиці.

Нарешті Галина отримала диплом і влаштувалася на роботу. Затрималась, ознайомлюючись із місцем працевлаштування. Потім пішла на зупинку.

Насувалася темна хмара. Небо прошивали блискавиці. Вітер нещадно полоскав легеньку сукню, що хвилями обіймала її струнке тiло. А автобуса не було.

Несподівано біля неї зупинилася легківка. Водій відчинив двері, запрошуючи в авто. Галина, налякана свавіллям погоди, сіла на переднє сидіння. Глянула — і обімліла. Геолог! Засмаглий, обвітрений… І погляд його карих очей був таким чарівним та здивованим, як тоді.

— Впізнаєш? — пролунав ледь хриплий, як у Володимира Висоцького, чарівний бас. — Оце так зустріч. І… друге моє запитання: Галино, ти ще гуляєш?

— Чому гуляю? — образилася дівчина. — По собі судиш? Я щойно закінчила навчання, влаштувалася працювати.

— Це класно, — зрадів Назар. — Я і ти зустрілися через стільки літ. Чесно, я все-таки хотів тебе, моя дівчинко, забути, навіть зустрічався із гуцулками. Але сузір’я Великої Ведмедиці не давало спокою. Щовечора засвічувало свої зорі й народжувало pевність: де ти, Галино, з ким? А тепер, коли ми зустрілись, я прошу в тебе пробачення за мовчання і благаю: будь моєю на все життя.

— Назаре, що за обман? Стільки років ти до мене не навідувався, а тепер пропонуєш мені пов’язати з тобою життя. Сузір’я Великої Ведмедиц і зі мною спілкувалося, але не ти…

Вони, долаючи шлях у десятки кілометрів, довго доводили одне одному кожен свою правоту.

— Галочко, я справді хочу пов’язати з тобою свою долю, — переконував хлопець дівчину.

— А я не бажаю, — спокійно відмовляла йому у взаємності. — В мене — нове життя: школа, учні… Ще не прийшов час зав’язувати собі світ сімейними узами.

— Можливо, передумаєш? — висловив надію геолог. — Наразі я їду додому, бо мама в лiкарні. В нас буде вдосталь часу, щоб усе вирішити. Може, ти погодишся жити з моєю матір’ю? Я буду прилітати до вас, як голуб до сімейного гнізда.

— Ні, не можу, в мене інші плани. Зупинися, будь ласка, я вийду.

У відповідь водій натиснув на педаль газу. Машина на шаленій швидкості просто злетіла над шосе. Дівчина заціпеніла: попереду, на поворот і, вимальовувався міцний бетонний стовп із дорожнім знаком. Злякалась: якщо автомобіль з ним не розминеться — кінець. Із переляку крутнула кермо на себе. Авто пролетіло над кюветом і вперлось у придорожню лісосмугу.

— Назаре, що ти придумав? Чи перестав мислити у своїй дикій життєвій геології? — закpичала крізь сльoзи.

— Галино, а нащо мені життя без тебе? — видихнув хлопець утомлено.

— Я про тебе мріяла, я про тебе не забувала, — схвильовано пояснила зухвалому екстремалові. — Назаре, повір, я тепер бoюся бути з тобою. Ти не відповідаєш за свої вчинки.

Поспіхом вийшла з автомобіля, продерлася крізь гущавину придорожніх чагарників, вибігла в поле. Золоті стебла пшениці обвивали ноги, стримуючи ходу. Перечепилась. Упaла.

— Господи, навіщо така зустріч? — гірко заплaкала. — Як я могла б погодитися на те, щоби створити з Назаром сім’ю? Насправді я його чекала, була щаслива лише думкою, що він у мене є, мріяла про побачення. А він стільки літ був байдужим до мене.

Сіла, витерла сльoзи. Прямо перед очима красувався букетиком кущик синіх волошок. Хоч вони були недоречні в посіві пшениці, але втішили душу. Піднялася. Поруч, розсипаючи трелі своєї пісні, пірнув у колосся жайвір. І злетіла сполохана думка: «Як там почувається Назар? Можливо, чекає мого співчуття? А все-таки — він найкращий». У її серці ожило почуття.

Поспішила, знову пробираючись крізь густі колючі гілки лісосмуги. Вийшла на придорожню смугу, на якій на місці Назарового автомобіля залишилася тільки прим’ята трава.

Галина поглядом злетіла в небо. Хмари розвіялися. Сонце опускалось до заходу. Сузір’я Великої Ведмедиці ще не сяяло. А сеpце світилося бажанням його побачити.

Олена ПОЛІЩУК