Лілія Дмитрівна вбігла у виробничий відділ і повела навколо шаленим поглядом:

— Колеги, рятуйте! Горю! У когось зберігся реєстр за позаминулий рік? Терміново! Питання життя! Просіть, що хочете, все віддам!

Арсеній, що сидів біля дальнього вікна, підняв брову і спитав:

– У мене є. А що натомість? Навіть заміж підете?

— За вас обов’язково! – сказала Лілія Дмитрівна. – Тільки давайте не зараз? У мене ще квіти в кабінеті не политі. Пізніше, гаразд?

– Вирішено, – сказав Арсеній. – А реєстр я вам зараз виведу.

Лілія Дмитрівна пішла, несучи дорогоцінний роздрукований Арсенієм папірець, який їй терміново навіщось знадобився.

Жарти жартами, але надвечір раптом подумала миттю про цього Арсенія. Що вона про нього знає? Нічого, крім того, що на оперативках він сидить майже навпроти і прізвище Загадаєв. Арсен Загадаєв! Не погано, хоч у кіноактори з таким ім’ям йди.

Ще Лілії відомо, що Арсеній на п’ять років молодший: бачила десь у документах його рік народження. Цікаво, чи він її вік теж знає? Точно, потрібна для неї партія, саме те! П’ять років різниці – це стара та юнак. І взагалі він напевно одружений, он який доглянутий.

Назавтра вони зіткнулися десь на сходах. Загадковий Загадаєв притримав крок, дивився з хитринкою:

— Ну як, Ліліє Дмитрівно? Квіти политі – тоді, може, сьогодні?

Лілія була вся в милі, тягла знизу купу папок і спочатку взагалі не зрозуміла, про що йдеться. Потім згадала.

— Краще б папки дотягнути допомогли. А заміж… ні, сьогодні я не готова. Зачекайте, коли я погуглю, як варити борщ.

— Борщ я сам умію, — Арсен підхопив папки і доніс куди треба. – Але мені зараз на техогляд їхати. Відкладемо цей захід.

Поступово жарт переріс у них у вітання.

– Ну як? – Вже традиційно говорив на ходу Загадаєв. – Як щодо сьогодні?

— Дякую покірно, — підтримувала тон Лілія Дмитрівна. – Сьогодні я не у формі. Я закочуватиму вам скандали і можу навіть заколоти рибною кісткою з пирога, адже ви мене не любите.

– Зате я… – сміявся Арсен. – Я обіцяю бути зразковим чоловіком не менше чотирьох днів на тиждень.

— Я тану від вашої доброти, — казала Лілія Дмитрівна. – Інший би витримав не більше трьох, а ви явно схильні до самопожертви … До речі, в бурхливому минулому я та ще штучка. Колись я відбила хлопця у найкращої подруги.

— Дурниця, — утішав Загадаєв. – Значить, у той момент він був вам потрібніший.

— Тобто ви прощаєте мене? – уточнювала Лілія.

Арсен із усмішкою кивав. Гра їм подобалася.

— А потім… потім… — Лілія говорила, що в голову збреде. – Потім я вийшла заміж за літнього негра!

— Теж правильно, — казав Арсен. – Бо старість треба шанувати.

– І потім я усиновила вісім в’єтнамських дітей! – Додавала Лілія.

– Схвалюю, – кричав Загадаєв. – Діти – це наше все.

— Нарешті, майте на увазі, — говорила Лілія, тікаючи коридором. – Якось я отруїла когось із чоловіків несвіжими бананами.

— Царство йому небесне, — відгукнувся слідом незворушний Арсен. – Він мав сам передбачати ці виробничі ризики.

День летів за днем, закінчувався грудень. Шумного свята на Новий рік закочувати не стали. Скромно зсунули столи, накрили фуршет, причастились. Затіяли гру: пустили по колу чашку із фантами-записками. Завдання читали вголос. Витяглий фант виконував написаний там наказ: випити зайву чарку, стрибнути на одній ніжці, гавкнути, скорчити пику…

Арсеній витяг папірець – “Поцілуй того, хто тобі подобається!” Колеги заохочувально засвистіли.

Цілі дві секунди Загадаєв дивився через стіл на Лілію Дмитрівна, але розвели їх дуже незручно – Лілія затиснута в одному кутку, Арсен в іншому, не продерешся. Та й чи потрібно?

Зітхнувши, Арсен послав їй поцілунок очима і символічно цмокнув у щічку бухгалтерку Новікову, що сиділа поруч. Новікова хрюкнула від задоволення. Лілія Дмитрівна сміялася і плескала разом із усіма, але раптом відчула, що в неї зникло бажання веселитися.

«Що це зі мною? – Здивовано запитала себе. – Засмутилася, чи що? Це ж безглуздя, всього конкурс. Ах, невдача року – містер Загадаєв цмокнув у щічку не тебе, а білобрису Новікову.»

Все б так, тільки святковий настрій не повертався. Не дивлячись більше на Арсенія, Лілія Дмитрівна пішла з-за столу раніше за всіх.

Увечері Лілія поралася на кухні, коли дочка Віка покликала її до вікна.

– Мамо! – крикнула. – Дивись, які дива! У нас у дворі ялинка горить!

Лілія Дмитрівна жила у приватному будинку, перед яким росла невелика ялина-красуня. Сьогодні в темряві ялинка раптом ожила, розцвіла десятками вогнів – якийсь дивак огорнув її новорічними гірляндами.

Накинувши пальто, Лілія Дмитрівна вийшла надвір. За ялинкою стояла машина з увімкненою музикою, з-під капота до гірлянди були кинуті дроти. Сніг і небо навколо іскрилися і мерехтіли сполохами від жучків-вогнів, що біжать, – золотим, малиновим, смарагдовим.

Біля машини курив Загадаєв і дивився на Лілію Дмитрівна. Невже спеціально дізнавався у конторі, де вона живе?

— Ви помилилися адресою, — чомусь наїжачилась Лілія. – Вам би до Новікової під вікно з цією музикою. Тільки не треба мені про «заміж». Я не вмію варити борщ, яким треба поливати квіти. І я рідкісна скнара.

– Дивно! – Сказала з-за її спини донька. – Чоловіче, ви з маминої роботи? Вона вам подобається?

— Робота не дуже подобається, — сказав Арсеній. – А твою маму я люблю. Тільки ти їй не кажи, хай це буде сюрприз.

— Сюрприз… — луною повторила Лілія Дмитрівна і сіла в кучугуру.

Утрьох вони дивилися на різнобарвну ялинку, а в будинку на плиті тікав суп.

Джерело