Ми – різні люди. Так одне подружжя вирішило. І подали заяву на розлучення. І в очікуванні розлучення обсипали один одного претензіями та закидами, згадуючи образи столітньої давності та моменти нерозуміння.

І говорили про марно витрачений час. І люто ділили майно. І родичі втрутилися, ясна річ, і з одного боку, і з іншого, даючи поради та підливаючи масло у вогонь.

І ці різні люди поїхали до юриста в черговий раз, скандалити через будинок та ділянку. А дорогою в них машина зламалася; і поки чоловік щось лагодив, до машини підійшов собака – такса, брудний і обдертий.

І дуже худий. Він, певне, загубився. І кульгав на одну лапку. А може, його вигнали – бувають злі люди на світі. І подружжя, продовжуючи сваритися, підхопило собаку і поїхали до ветеринара. І там зробили аналізи та рентген; довго пробули, запізнилися до юриста. Лікар сказав, що лапка не зламана, але потрібен спокій та гарне харчування. І чоловік із дружиною поїхали додому залишили в себе собаку та стали давати йому ліки.

Добрий собачка виявився, тільки наляканий чимось і нервовий. Варто підвищити голос – і пес починав вушка притискати. І ховатися. Так що кричати подружжя перестало і зайнялося лікуванням собачки. І нічого, знаєте, помирились. Забули про чвари і образи. Може, зрозуміли, чому вони разом двадцять років прожили – не такі вони різні люди.

Добрі люди дуже схожі один на одного, як ці чоловік з дружиною. І товстенький собака теж тепер на них схожий.

Так що лаятись і сваритися всі можуть, всяке буває. А собачку везти до ветеринара – не всі. І з тими, хто добрий, можна жити разом. І помиритись. І багато пробачити. Все минає, а доброта залишається. І любов повертається… Не такі ми вже різні насправді.

Анна Кир’янова

Джерело