Мені було 28 років, коли я задумалася про своє майбутнє. Працювала у невеликому містечку, де вільних чоловіків майже не лишилося.

А ті, хто ще не був одруженим, для сімейного життя ніяк не підходили. Любили випити, жили з батьками, а багато хто навіть жив за їх рахунок.

Я наважилася на переїзд до столиці, хоча мама і була проти, вона не хотіла залишатися сама.

Мені й самій не хотілося їхати з рідного міста, роботи та налагодженого побуту з мамою, але я розуміла, що тут я так і залишуся старою дівою.

Але й у столиці справи були не кращими. Зі мною знайомилися здебільшого одружені чи розлучені.

Мабуть, ровесникам я вже була не цікава. А мені хотілося вийти заміж, народити дитину та забрати до себе маму.

Але коли мені виповнилося 32 роки, я зрозуміла, що надії на щастя немає, лишилося тільки народити дитину для себе.

Навіть кандидат у батьки був – мій колега по роботі. Він одружений, чесно сказав, що з сім’ї йти не збирається, але сил та часу у нього вистачить і на мене.

Спочатку мене це образило, але потім я подумала, що найкращого варіанту завагітніти, я не маю. І я наважилася.

Коли дізналася, що вагітна, вирішила повернутися до рідного міста до мами. Я була готова до засудження з її боку, але не чекала такого від мами.

Вона розлютилася, дізнавшись, що я чекаю дитину, батька у якого немає, і ніколи не буде. Мама розлучилася з батьком, коли мені було два роки.

Я його ніколи більше не бачила і нічого про нього не знаю. Вона сказала мені, що не прийме мене, щоб над нею не потішалися сусіди та її подруги, діти яких успішні та мають сім’ї.

Я не знала, що робити, адже тут орендоване житло, а коли буду в декреті, на що жити з дитиною!

Хоча в мене й були деякі заощадження, але наскільки їх вистачить? І я повернулася додому на волю мами.

Сказала, що маю право на свою частину квартири, а якщо її це не влаштовує, хай продає та віддає мені за неї гроші. На них я зможу купити кімнату в комуналці, щоправда, на околиці міста.

Мама не погодилася і почалося в будинку пекло. Розуміючи, що вагітній мені не можна нервувати, вона постійно мене ображала, плакала і голосила своєю гіркою долею.

Говорила, що я вся у батька. Я не могла зрозуміти, куди поділася моя ласкава мама, яка все розуміє, яка завжди і в усьому мене підтримувала.

Нині моєму синові п’ять років. Я працюю, винаймаю кімнату в приватному будинку. Із мамою спілкування майже немає. Вона сказала, що ненавидить і мене, і мою дитину. Я вже змирилася з усім, але не жалкую, що народила дитину для себе.