Чоловік із сином дивилися футбол по телевізору. Людмила чекала на чоловіка в спальні і хвилювалася. Нарешті, він прийшов.

– Миколо, не знаю навіть, як і сказати… мені здається… та, ні не здається, вже точно, у нас буде ще одна дитина, – нарешті видихнула вона.

– Нічого собі! Ну і справи… так це добре! Катя з Вовою вже зовсім дорослі, ось-ось випорхнуть із дому. Буде нам радість, ще одна дитина. Молодці ми з тобою, – сказав чоловік, який трохи розгубився.

– Роки у мене вже немолоді, 38 років, як-не-як. Таких і в пологовому будинку не люблять, – продовжувала сумніватися Людмила.

– Які це роки? В Америці першу дитину в такому віці заводять. Подивися на наших артистів, цей, як його … прізвище, ніяк не можу вимовити, мало не в 80 років тато став, а мені всього 39. Не бери в голову, все буде добре! Тобі й не треба, щоби тебе в пологовому будинку любили, нехай вони свою справу роблять. Любити тебе буду я, – заспокоював Микола свою кохану.

Вони одружилися, щойно Микола повернувся із служби. Люду він ще у школі помітив. Славна, блакитноока дівчинка запала йому в душу. Переписувалися, доки служив.

Людмила розносила пошту селом. Зараз вона вже начальниця, у неї підпорядкований оператор і два листоноші.

Микола після служби, як сів на грейдер, так і працював. З Людмилою вони жили душа в душу. Народилися улюблені діти: дочка Катруся та син Володимир.

Вони мали добрий і доглянутий будинок, господарство, город, а як без цього? Була, звичайно, машина, старенька, і надійно працюючий трактор. Не бідували, одним словом.

Дочка цього року пішла у випускний клас, їй йшов 17-й рік, син був на два роки молодший.

Наступного ранку снідали пізно. Вихідний день та діти довго спали. Коли всі зібралися за столом і з апетитом уплітали млинці з домашньою сметанкою, Микола розповів старшим дітям новину, що незабаром у їхній родині з’явиться ще один малюк, братик чи сестричка.

Син, як завжди, був небагатослівним. 

– Цікаво. Дякую мамо за млинці, – і вирушив у своїх справах.

Реакція дочки стала для батьків шоком. Вони такого ніяк не очікували.

– Під старість років усі дивакуваті робляться, а ви виявляється в перших рядах. Мені не треба ні братика, ні сестричку! – І вона пішла голосно, грюкнувши дверима. 

Людмила заплакала. Микола заспокоював її:

– Нічого, нічого, вони звикнуть, ось народиш, ще проситимуть, щоб понянчитися з малюком. Все налагодиться.

Йшов час, але жодних змін на краще не було. Дочка не розмовляла з матір’ю, а потім почала відверто грубити. Люда не скаржилася чоловікові, в будинку і так діється не зрозумій що, не хотіла остаточно посварити сім’ю.

Люда народила здоровенького хлопчика, назвали Андрієм.

З пологового будинку Люду зустрічав чоловік. Він же приготував обід, купив тортик і привіз їх у порожній будинок. Діти з’явилися лише під ніч, коли батьки вже спали.

Син згодом звик, що в нього є маленький брат і навіть став допомагати матері: міг поміняти йому підгузник, поколихати, брав коляску і гуляв з дитиною, щоб мама відпочила.

Катя ігнорувала братика. Наполегливо вдавала, що його немає. Андрійко ж був надзвичайно спокійною дитиною, як відчував, що йому тут не всі раді. Він майже ніколи не плакав і не заважав Каті готуватися до іспитів.

Люда тихо переживала та відчуваю свою провину за те, що сталося. Вона завжди вважала, що у них дружна сім’я, а трапилася непередбачена ситуація і вся дружба розсипалася на.

Якось, після чергової витівки доньки Люда не витримала,

– Сядь! І слухай! Бачить Бог, я довго терпіла, але всякому терпінню приходить кінець. Ти що робиш? Ти чому вирішила, що можеш ображати матір? Я тебе не перестала любити і ніколи не перестану. Я люблю всіх дітей однаково, але й обрадати себе більше не дозволю.

Чим тобі завадила дитина? За тобою перестали дивитися? Одягати-взувати? Ти нас із батьком вважаєш старими, які не мали права, у такому віці народжувати дитину. Катю, ти не помітиш, як пролетить час, ти вийдеш заміж, і в тебе будуть діти. Ось тоді тобі знадобиться моя допомога. Але чи захочу я тобі допомагати, ось у чому питання?

Скоро ти поїдеш у місто вчитися. Іди і подумай, як ми далі житимемо? Як ми розлучимося? Як вор_ги чи як рідні люди?

Катя у відповідь нічого не сказала, Ні, вона не змінилася відразу, але говорити матері гидоти перестала.

– І на тому дякую, – думала Люда.

Якось Люда пішла у двір поратися з господарством. Андрійко спав. Люда подоїла корову і зайшла до хати. Від подиву вона мало не впустила дійницю з молоком.

Катя заколисувала брата і навіть співала йому пісеньку.

– Він плакав. Мені здається, у нього зубки ростуть, ясна припухли, – сказала вона матері.

– Все може бути. У тебе теж рано зубки полізли, – відповіла Люда, а про себе подумала, – От і добре! Тепер все буде добре!

P.S

Виявляється, буває таке. Коли у дітей велика різниця у віці старші діти не завжди із захопленням приймають молодших, але таке, напевно, все ж таки трапляється рідко.

Джерело