Чоловікові двадцять сім років, він у сім’ї наймолодший: є ще старший брат Ігор тридцяти двох років та сестра Ірина тридцяти шести років. Вони давно вже відбулися у житті, якщо можна так сказати. В обох є сім’ї, діти, робота, своє житло. Живуть вони й справді непогано. Лопатою гроші не веслують, але й відкладають весь рік на покупку зимового одягу.

Загалом брат із сестрою домагалися самі, батьки у них звичайніші – мама працює в лікарні операційною сестрою, тато електрик на якомусь підприємстві. Особливих грошей у сім’ї ніколи не було, жили скромно. Але освіту всім своїм дітям свекри дали гарну.

Ігор відучився на лікаря, зараз працює у кількох клініках, а Ірина працює у сфері будівництва, я не до кінця розумію, що вона там робить, але щось із кресленнями пов’язане, не архітектор, а якось по-іншому це називається .

Отримують вони непогано. Вистачає і самим жити в достатку, і батькам допомагати, і дітей вирощувати. У мене заздрості до них немає – люди старалися, працювали, от і пожинають плоди своєї праці.

Ми з чоловіком також живемо непогано. Йому, як я вже казала, двадцять сім, мені двадцять п’ять, рік тому народився наш син. Є квартира в іпотеку, незважаючи на мій декрет, ми якось справляємось з усіма труднощами. Десь самі вирулюємо, десь допомагають мої батьки. Допомоги від своєї сім’ї чоловік приймати не хоче. Він взагалі ставиться до всього такого дуже болісно.

Не знаю, що там було в дитинстві, але таке відчуття, що в нього якась глибока психологічна тpaвма. Він завжди намагається хоча б наздогнати брата і сестру за рівнем достатку, за успішністю. Виглядає це безглуздо. Так маленький хлопчик намагається підняти ту саму вагу, яку без проблем несе дорослий чоловік.

Спочатку мене це не напружувало. Ну, те, що чоловік поспішає з іпотекою, з народженням дитини, здавалося дивним, але я собі знайшла в цьому плюси – чоловік цілеспрямований, не сидить на місці рівно, намагається чогось домагатися. Мої батьки теж підтримували його устремління.

– Ну і добре, що він так рішуче налаштований. Деякі до тридцяти років не сверблять ні з дітьми, ні з житлом, а в тебе чоловік молодець, серйозно підходить до питання, – говорила моя мама.

Що казали батьки чоловіка, я не знаю. Вони живуть в іншому місті, тому я з ними не спілкуюся, якщо, звичайно, не вважати спілкуванням зі святами. Тільки коли син народився, ми стали телефонувати частіше, але і там список тем для спілкування був обмежений дитиною. З братом і сестрою чоловіка я не спілкувалася взагалі, тільки вітання через чоловіка один одному передавали, все.

А цього року на новий рік було вирішено їхати відзначати батьків чоловіка. Вони якраз улітку добудували будинок і запросили всіх відзначити свято у них. Як я знаю, у будівництві будинку фінансово брали участь і Ігор із Іриною, що дуже засмучувало мого чоловіка. Він допомогти батькам не міг – у нас самих грошей завжди було впритик.

Я думала, що чоловік відмовиться від запрошення до батьків, але помилилася. Він сказав, що ми поїдемо. Я була не проти, нехай бабуся з дідусем подивляться на онука, вони ж його лише один раз за все життя й бачили. Усіми питаннями щодо поїздки займався чоловік. Мені довірили лише речі зібрати.

Нас зустріли привітно, виділили кімнату, все було гаразд. Я не відчувала себе зайвою у будинку батьків чоловіка, що дуже приємно. Там взагалі панувала така тепла атмосфера, ніхто нікого не намагався вколоти або якось зачепити, достатком не викаблучувався і взагалі все було добре.

Але коли на новий рік усі обмінювалися подарунками, я зрозуміла, що дехто таки вирішив випендритися. І цією людиною був мій чоловік. Він подарував дуже дорогі подарунки батькам, сім’ям брата та сестри, племінникам. Нам такі презенти були не по кишені. Мені не жаль, що він подарував родичам такі класні речі, але для нас це було дуже дорого.

На обличчях батьків та брата з сестрою явно читалося подив, що тішило чоловіка. Він просто лучився задоволенням, як кіт, який виїв глечик сметани.

Мені хотілося дізнатися, звідки така розкіш, але чоловік шепнув, що вдома поговоримо про цю тему. Я не стала роздмухувати скандал. А сенс уже якщо все зроблено?

Коли ми повернулися додому, з’ясувалося, що для купівлі подарунків чоловік узяв кредит. До того ж він вигріб усі наші накопичення, яких і так було небагато. Тому до його зарплати нам тепер треба якось виживати, та й після неї не розгуляєшся особливо.

– Ти зрозумій, що я не міг зробити інакше. Ти ж бачила, що нам подарували? А уяви, що ми були б з порожніми руками або якимись дешевими сувенірами, – уперто твердить чоловік.

– Ми зараз невідомо скільки харчуватися тільки макаронами. І то – у кращому випадку! І це через те, що ти захотів рідні пилюку в очі пустити? Вони такі подарунки роблять, бо мають нагоду, а ти зі штанів вистрибуєш, щоб створити видимість!

Всі мої аргументи розбиваються про позицію чоловіка “я не хочу виглядати в очах сім’ї злиднем”. Я дуже на нього зла, але це, на жаль, проблему не вирішує. Відправити б його до психолога, але на це ми не маємо грошей.

Джерело