Все життя свого чоловіка інакше, як Валентин Петрович я не називала. Він працював начальником на дуже великій фірмі, постійно був у справах. В нашому селищі люди любили і поважали його, не було такої справи, яку б мій чоловік не міг вирішити.

Я не працюю вже давно, відколи у нас з’явилися діти. Чоловік запропонував мені не працювати, займатися домом і дітьми, і я погодилася. Спочатку турботою були діти, потім вони виросли, роз’їхалися.

Всю увагу відтоді я віддавала коханому чоловікові. Чоловік йшов на роботу, а я бігла в супермаркет або ринок, щоб купити гарних і смачних продуктів. Потім бігла додому готувати обід і годувати чоловіка. Навіть коли діти від нас поїхали, у мене не було часу на себе, я присвятила своє життя служінню чоловікові.

Хочу сказати, я ніколи не мала потреби в грошах. Було все і навіть більше, у мене навіть був свій шофер і своя машина. Я могла користуватися засобами чоловіка без обмежень. Тепер я розумію, в чому була моя помилка – я перестала стежити за собою. Якось мені сусідка зробила зауваження, мовляв, Ніно, у тебе скільки грошей, а ти завжди ходиш в одній і тій розтягнутій білій футболці і з гулькою на голові.

Але я на це не зважала, я думала, що для мене головне, щоб мій чоловік гарно виглядав, адже він працює з людьми, на нього всі дивляться, а я сиджу постійно вдома, хто мене крім сусідки бачить.

Коли нам з чоловіком було по 45 років, наша старша донька сказала, що хоче виходити заміж. Ми зробили шикарне весілля, чоловік в подарунок купив молодятам квартиру. А потім, відразу після весілля, в понеділок, чоловік зізнався мені, що у нього є інша і що він хоче йти від мене. Тоді справу вдалося залагодити. Я зібрала на сімейну нараду дочок, чоловікову маму, і ми якось переконали чоловіка залишитися в родині.

Наступних 15 років ми жили наче чужі люди. Чи був хтось у мого чоловіка, я не знаю, але приходив ночувати він додому. Я і далі дбала про нього, варила йому смачні обіди, прасувала сорочки, дбала про дім. І ось нещодавно чоловік мовчки, зібрав речі і пішов, не пояснюючи їй нічого. Просто взяв і пішов! В один прекрасний момент йому стали не потрібні ні стопкою випрасувані сорочки, ні акуратно повішені на вішалку брючки, ні зварений борщ з м’ясом.

Я змогла повернути його в 45 років і не втримала в 60. Мій звичний світ для мене завалився. Я не знаю, як без нього далі жити. А він пішов до молодшої. Може там не варять так смачно борщі, не прасують речі ретельно, але щось він там знайшов, раз в 60 років не побоявся так кардинально змінити життя.

Цього разу діти мені радять не повертати його назад. Але десь глибоко в душі я сподіваюся, раптом він повернеться… Відкриє своїм ключем двері або зателефонує…

Донька просить не жити марними надіями, мовляв, батько не повернеться. Будинок він залишив мені, то ж діти радять зайнятися нарешті своїм життям. Я би і рада, але не знаю, як це, бо завжди жила для чоловіка. І як тепер жити без нього, я не знаю.

Фото ілюстративне – nezhatin.